Моя школа, моє життя, мій біль: інтерв’ю з директоркою Маріупольської гімназії

У межах проєкту «100 ноутбуків для вчителів Маріуполя» команда МОН розповідає історії освітян, які вимушено покинули місто.

Директорка зруйнованої Маріупольської гімназії зі структурним підрозділом початкової школи №1 Ірина Олейніченко розповіла в інтерв’ю про рідний заклад освіти, який знищили російські загарбники.

Чи можете описати заклад, у якому Ви працювали?

Школа на Грецькій 44 була міською пам’яткою архітектури та однією з найстаріших у місті. Ще у 1867 році український педагог, історик і етнограф Феоктист Хартахай відкрив тут жіночу гімназію. Юні маріупольчанки вивчали декілька мов, точні науки, музику та хореографію.

За рік до повномасштабного вторгнення рф Маріупольська гімназія зі структурним підрозділом початкової школи №1, в якій навчалися понад 500 учнів, відзначила 145 років із дня заснування. Тепер будівлі не існує. Наша школа вистояла навіть під час бомбардувань фашистськими загарбниками за часів Другої світової, проте, на жаль, наразі вона вщент знищена російськими бомбами та снарядами.

Пані Ірино, місто-герой Маріуполь став для Вас рідним домом і місцем становлення особистості. В який момент Ви зрозуміли, що хочете стати вчителем?

Взірцем стала моя перша вчителька Зінаїда Василівна. Спершу я «навчала» ляльок, згодом – двох братів. Коли подорослішала, то мрія не змінилася, я вперто йшла до мети. Після восьмого класу вступила до Шахтарського педагогічного училища, потім почала працювати вчителькою.

Вже після 35 років здобула три вищих освіти. Я закінчила Бердянський педагогічний університет за спеціальністю «Початкове навчання», Маріупольський державний університет за спеціальністю «Управління навчальними закладами», а у 2018 році в Бердянському педагогічному університеті здобула кваліфікацію «Вчитель математики та фізики». Більше 10 років працювала вчителем початкових класів у школі №39, два роки працювала заступником директора в Маріупольській загальноосвітній школі №52, вже шостий рік працюю на посаді директорки КЗ «Гімназія зі структурним підрозділом початкової школи №1 Маріупольської міської ради Донецької області».

Знайомство зі школою надихнуло зробити її більш сучасною, демократичною та комфортною. Школа була затишною, легко було працювати в ній, вона стала моїм життям. Спогади про роботу в школі завжди світлі: гарний колектив, талановиті та відкриті діти, розуміючи батьки. Дуже сподіваюся, що школа буде ще кращою, коли ми всі повернемося до рідного міста.

Як для Вас почалося 24 лютого 2022 року?

Для мене війна почалася раніше. Мій син Владислав служив по контракту в Національній гвардії України в Маріуполі. Він зателефонував вночі 19 лютого та попросив докласти деякі речі у «тривожну валізку». Я дуже хвилювалася, але він мене заспокоював і переконував, що все буде добре. Наступного разу син заступив у наряд 23 лютого. 24 лютого о п’ятій ранку він зателефонував мені, попросив привезти «тривожну валізу». Вже тоді син повідомив, що в Приморському районі чутно постріли та вибухи, але в нашому районі було тихо, тож я спокійно поїхала на роботу.

Як перший день війни відобразився на працівниках школи?

По дорозі на роботу отримала повідомлення від Департаменту освіти, у якому йшлося про те, що учні повинні залишитися вдома. Тоді я негайно повідомила вчителів, проте майже всі вийшли на роботу. Ситуація з кожною годиною погіршувалася, тож я повідомила працівникам, що вони терміново повинні їхати додому. У місті було чутно звук сирени, у деяких районах вже почалися бойові дії. 26 лютого я запропонувала колегам прийти до школи, віддала їм трудові книжки, хоча всі ми сподівалися, що це швидко закінчиться.

Ситуація ставала дедалі гірше, для збереження документів працівників і учнів ми вирішили сховати оригінали в підвал, який був підготовлений на випадок евакуювання. 18 лютого ми проводили тренування з евакуації, а вже 26 лютого ввечері в наш підвал почали приходити люди, які жили поруч зі школою. Спочатку їх було небагато, десь 30 осіб, із кожним днем їх ставало все більше. Тоді наш двірник Олександр запропонував допомогу, його родина жила поруч і мала змогу приймати людей. Вони залишалася у школі від самого початку війни. На превеликий жаль, він загинув у березні під час бомбардування школи.

Як довго Ви залишалися в Маріуполі?

Моя родина з 14 осіб під час обстрілів була в двокімнатній квартирі. У наш будинок 6 березня прилетів снаряд. Повибивало вікна, потрощило кришу, повністю знесло балкон. Потім почалися удари авіабомбами, тоді ми спустилися в підвал і були там до 16 березня. Я не хотіла виїжджати, бо син захищав місто. Потім ми все ж виїхали та попали під обстріл. Гради влучили в машину попереду, постраждали люди, було навіть страшніше, ніж у Маріуполі. За 12 годин ми доїхали до Запоріжжя. Ми їхали кудись, зупинялися в різних містах, а згодом доїхали до селища Молодія Чернівецької області, це 6 кілометрів від обласного центру. Тут є ліцей, ми й дітей із нашої гімназії прилаштували для онлайн-занять.

Чи відчували підтримку під час евакуації? 

Ми щиро вдячні директорці Молодійського ліцею Сарафінчан Філічі Вікторівні. Вона допомогла влаштувати багатьох школярів Маріуполя, щоб кожна дитина мала змогу закінчити навчальний рік у онлайн-режимі, а випускники – отримати документ про освіту.

Багато вчителів нашої школи також допомагали учням, бо діти багато пропустили до виїзду на підконтрольну Україні територію. Було складно, бо в умовах війни вчителі буквально залишилися без речей і техніки, яка дуже потрібна для продовження освітнього процесу. З телефону було важко пояснювати, бо в математиці та фізиці недостатньо розповідати, потрібно писати формули. Я дуже вдячна програмі «100 ноутбуків для вчителів Маріуполя», адже отримала свого помічника. Набагато комфортніше працювати з ноутбуком і встановленими програмами.

Ваша історія вражає та підтверджує силу Вашої особистості. Яким бачите життя в майбутньому та які плани бажаєте втілити в реальність?

Мій син Владислав був на заводі «Азовсталь» до останньої хвилини. До війни він планував працювати вчителем фізкультури, його вся школа знає, діти дуже люблять. Зараз ми чекаємо на його повернення з полону та наші думки лише про нього. Також ми сподіваємося та віримо, що Маріуполь повернеться під контроль України, а ми поїдемо додому та будемо відбудовувати рідну школу. Вона дуже постраждала, фактично зруйнована на 90%. Нещодавно я написала пост у інстаграм: «Моя школа. Моє життя. Мій біль». І випускники написали у відповідь: «Нехай на гербі школи сова, але вона відроджувалася після кожного руйнування, немов фенікс. І цей раз не стане виключенням, вона обов’язково розправить крила!». Я сподіваюся, що так і буде. Я завжди кажу: «Неважливо яку посаду я буду обіймати, я намагатимуся робити все можливе, щоб наша школа була відбудована й існувала ще довгі роки».

Довідково

Програма «100 ноутбуків для вчителів Маріуполя» – спільний проєкт ініціативи «Допомога вчителям Маріуполя», створений за підтримки МОН, Microsoft, Acer і групи компаній «Розумники», що передбачає безоплатне надання сучасного обладнання вчителям, які виїхали з Маріуполя на підконтрольну Україні територію.

Нагадаємо, учителі Харківщини отримали майже 600 ноутбуків від ЮНІСЕФ.