Максим Стріха, заступник Міністра освіти і науки: НАУКА ЗА «ГАМБУРЗЬКИМ РАХУНКОМ»

Традиційно у третю суботу травня Україна відзначає День науки. Напередодні свята «ОУ» зустрілася із заступником міністра освіти і науки, відомим науковцем, викладачем, перекладачем і письменником, доктором фізико-математичних наук Максимом СТРІХОЮ. Спілкування було дуже насиченим і різнобічним: за менш ніж годину обговорили широке коло тем – від підтримки молодих учених до знання іноземних мов, від розвантаження шкільних програм до реформування НАН. А розпочали цю цікаву розмову з питання щодо імплементації Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність».

– Закон «Про наукову і науково­технічну діяльність» набув чинності у січні 2016 року. Документ передбачає створення низки органів, які не мали аналогів в Україні; принципи створення цих органів теж раніше не застосовувалися. Ми йшли крок за кроком. Було складно утворювати спеціальну конкурсну комісію для створення Ідентифікаційного комітету Національного фонду досліджень України, але ми її утворили. Цій комісії складно було обрати ідентифікаційний комітет, але і це було успішно зроблено. Ідентифікаційний комітет працює, і ні в кого немає запитань щодо авторитетності, легітимності й безсторонності його членів. Зараз ми підійшли до дуже важливої стадії – конкурсу до Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій. За його результатами мають бути обрані 12 осіб, які виконуватимуть обов’язки 4 роки, і 12 експертів, котрі працюватимуть 2 роки. Причому вони мусять представляти усю наукову спільноту в географічних, фахових, гендерних та інших розрізах. Нормативну базу для цього напрацювали. Зараз почалося висування кандидатур. Приємно, що наші виші й наукові установи поставилися до цього серйозно. Якщо все буде гаразд, то на початку липня може відбутися перше засідання Національної ради України з питань розвитку науки і технологій у складі наукового й адміністративного комітетів.

Новоутворений комітет і Національна рада в цілому мусять працювати дуже ефективно й дієво, щоб Національний фонд досліджень України розпочав роботу 2018 року. Інакше імплементація закону в цій частині буде відтермінована ще на рік. 

– До ідентифікаційного комітету ввійшли троє представників вітчизняної науки і шість іноземних учених. Чому саме така пропорція? Щоб збільшити прозорість рішень? 

– Це гарантує довіру. Адже багато хто вважає, що певні канали всередині держави можуть піддаватися корупційним ризикам. Більшість зарубіжних членів – науковці навколо­нобелівського рівня. Наприклад, професор Матс Ларсон – член Нобелівського комітету з фізики. Це гарантує, що до наукового комітету ставитимуться з довірою. Нагадаю, при формуванні НАЗЯВО було використано традиційний квотний принцип. Що стало з НАЗЯВО – ми всі знаємо, і відродити довіру до цього органу в спільноті буде надзвичайно складно. Ми хочемо врахувати ці помилки. Прагнемо, щоб довіру не треба було відроджувати, щоб вона існувала від самого початку. 

– Нещодавно відбувся незалежний європейський аудит національної системи досліджень та інновацій України, і є вже його результати. Як це вплине на реформування української науки?

– Напрямки реформування визначені законом, і ми дотримуємося цих норм. Міжнародний аудит дав нам 7 ключових послань і 30 рекомендацій. Зараз наказом утворена спеціальна робоча група, щоб до­опрацювати оперативний план реформування науки з урахуванням рекомендацій, які дав аудит. Цю роботу маємо здійснити протягом травня. Але є моменти, де ми не можемо «перестрибнути» через вимоги закону. Наприклад, з де­яких питань закон чітко визначає участь Національної ради, отже, ми зможемо ефективно виконувати ці функції, тільки коли Нацрада запрацює. Тому треба, щоб вона запрацювала якомога скоріше.

Національний аудит вказав і на проблеми Національної академії наук. Ні для кого не секрет, що ця структура є надто консервативною, що визначається віком її керівництва. Коли потрапляєш у президію академії, то перше, що бачиш, – це мармурова стіна, де досі викарбувано укази про радянські ордени для АН УРСР за підписами Брежнєва і Георгадзе. Я на цю стіну дивлюся без замилування, бо за тим стоять серйозніші речі щодо напрямів подального руху. І я – вже не як заступник міністра, а як науковець, котрий віддав Національній академії майже 35 років свого наукового життя, – палко підтримую висновки аудиту щодо необхідності динамізації цієї структури й омолодження її керівництва. 

УКРАЇНСЬКА НАУКА – ЄДИНА

– Не обійдемося без традиційного запитання щодо університетської науки, яка керується МОН, і науки НАН і галузевих академій. Які Ваші думки щодо того, як розвивається наука в обох цих напрямах? 

– Я виходжу з того, що українська наука – єдина. Є сегмент, який розвивається в університетах, є сегмент у національній та галузевих академіях, установах інших міністерств. Але в цілому це – єдиний механізм. Ми маємо спільні проблеми, зокрема це обмаль бюджетного фінансування. Маємо спільні шанси, пов’язані з програмою «Горизонт 2020». Маємо певні відмінності: університетська наука, яка фінансується на конкурсній основі, є більш динамічною, хоча і більшою мірою перебуває в зоні ризику. В університетах один погано проведений конкурс може у прямому значенні коштувати закладові дуже дорого. Але момент змагальності дуже важливо зберегти, бо саме змагальність робить університетську науку динамічною.

– Не так давно у міністерстві відбулася презентація звітів у рамках щорічної кампанії з підсумків наукової та науково­технічної діяльності вищих навчальних закладів і наукових установ. Розкажіть про це.

– Загалом під час звітної кампанії було презентовано 162 звіти наших університетів і наукових установ. Звітна кампанія показала, що фактично в усіх наших університетах розвиваються цікаві й важливі наукові дослідження. Коли йдеться про провідні університети – Київський національний, Харківський національний, Львівський національний, Одеський національний, Дніпропетровський національний, Київську політехніку, Львівську політехніку, – я мушу перервати перелік, щоб не забрати всі газетні шпальти, лишаючи поза ним багато інших закладів, у яких одразу ж прошу вибачення, – всі ці університети є науковими установами, здатними гідно конкурувати на європейській науковій карті. Про що, до речі, свідчать і дані участі у програмі «Горизонт 2020».

Кожен наш університет, навіть невеличкий провінційний, може презентувати хоча б два­три пристойні напрями наукових досліджень. Традиційно добре у нас розвиваються фундаментальні дослідження в області природничих і технічних наук. Найкраще – там, де не треба ультрасучасного лабораторного обладнання. Але навіть за сьогоднішніх умов провідні університети примудряються здобувати це обладнання, зокрема використовуючи «потужності» колишніх випускників. Університети дедалі активніше беруть участь у прикладних розробках, які обслуговують конкретні вимоги суспільного життя. Їх замовниками є державні й бізнесові структури, закордонні компанії.

Є і проблеми, пов’язані з недосконалістю законодавства. Скажімо, законодавство про державні закупівлі змушує навіть на кошти, зароб­лені університетом, при закупівлі обладнання і матеріалів оголошувати тендер. А часом необхідний термін замовлення – коротший, ніж терміни, встановлені для тендерної процедури. Це велика проблема, зараз ми намагаємося розробити зміни до закону.

Наші університети гідно зустріли виклики, які ставить війна. Ми проводимо дослідження подвійного застосування в усьому спектрі оборонних потреб. Активно співпрацюємо з Укроборонпромом, з Міністерством оборони України. Певні результати наших розробок плавно перейшли в оборонні замовлення.

Що нам вдалося останнім часом? Виробити єдині для всіх правила гри. За минулого керівництва МОН перший заступник міністра прохідний бал по певній секції встановлював власною волею. А в результаті виходило, що, наприклад, один з наших педагогічних університетів три роки виконував тему про формування ідентичності викладача хореографії за сучасних умов. Що доброго дала ця тема світовій науці чи національній педагогіці – я сказати не можу. Але державні кошти на неї були витрачені. Ми це ліквідували. Сподіваюся, що зараз державні кошти – на жаль, невеликі, хотілося б значно більше – витрачаються з більшою користю і для науки, і для суспільства. 

ЗНАННЯ НЕ БУВАЮТЬ ЗАЙВИМИ 

– Ви навели приклад «специфічного» педагогічного дослідження. Як вважаєте, якою має бути перспективна наукова діяльність у цій сфері?

– Я вважаю, що педагогічна наука мусить обслуговувати реальні потреби суспільства. Інколи під час звітів я питав: «Зараз точиться дискусія щодо інтеграції курсів української та зарубіжної літератури. Що університет думає з цього приводу?». А відповіді – немає. Питаю про інтегроване природознавство: хтось готував програми, щось робив? Не робили. Мені запам’ятався ніжинський університет – своїми яскравими підручниками з фізики. Але коли у нас не кожен педагогічний університет може похвалитися шкільними підручниками – це неправильно. Педагогіка, як на мене, мусить давати не абстрактну відповідь, «як формується ідентичність викладача хореографії в сучасних умовах», а конкретно казати, що нам робити з реформуванням школи, які навчальні програми є оптимальними, як мусить бути вибудуваний цей процес. Я, може, надто прагматично оцінюю, але мені здається, що тут суспільство чекає від педагогів­науковців саме ко??кретних рекомендацій, як діяти тут і зараз.

– Що було б доцільно змінити у навчальній програмі, щоб наука стала популярнішою серед дітей?

– Це дуже складне запитання, і воно не має однозначного розв’язання. У хворому су­спільстві, яке часто має зовсім інші пріоритети, дуже складно агітувати за науку, котра явно не приносить надто великого добробуту. Безумовно, треба популяризувати науку і на рівні школи, і у позашкільній роботі. У цьому сенсі дуже цікавою є ідея музею науки. Щодо шкільних програм – можливо, висловлю єретичну думку, але я її ніколи не приховував. Зараз масовим трендом є те, що програми треба розвантажувати. Я не думаю, що дітям треба давати мало, знання не бувають зайвими. А ось як дати цікаво – це питання до методистів, до учителів, до вчених, які мають виступати у ролі популяризаторів. Безумовно, нудне прочитання предмета здатне відбити у дитини охоту до нього надовго. 

– Зараз у світі досить популярною є практика, коли люди, які не є вчителями, йдуть працювати до школи. Як Ви вважаєте, чи буде науковець кращим за вчителя?

– Залежить від того, якого рівня вчитель, для якої школи. Якщо ми йдемо до профільної школи, то, зрозуміло, науковця слід використовувати у школі його профілю. «Забивати цвяхи» мікроскопом можна, але навіщо? До речі, кілька моїх колег­фізиків зараз працюють учителями. Вони кажуть, що їм цікаво, вони тішаться цій роботі з дітьми. Я особисто маю епізодичний досвід уроків, але у специфічній школі – у Київському природничо­науковому ліцеї №145. Що я можу напевно сказати – хороший науковець неодмінно мусить викладати. Був період, коли я з різних причин не читав лекції у КНУ, тоді я гірше тримався у тонусі. Коли читаю лекції, я змушений значно активніше стежити за новинами галузі, за тим, як краще подати матеріал. Я – старомодний викладач, коли читаю лекції, то вважаю неприпустимим кудись зазирати, я маю перед собою тільки дошку і крейду. Тож мушу триматися в тонусі, щоб вивести всі формули у темпі, чітко і, бажано, без помилок.

ЗАРОБЛЯТИ НАУКОЮ

– Сьогодні університети частково заробляють науковими дослідженнями. В одних це, вочевидь, виходить краще, в когось гірше... 

– «Середню температуру по палаті» вивести неможливо, адже у різних вишів абсолютно різні можливості. Уявімо технологічні чи політехнічні університети, які працюють з реальним сектором економіки, класичні; які беруть участь у міжнародних проектах і отримують закордонні гранти; сільськогосподарські, які часто виконують великі замовлення з­за кордону. І поряд – провінційний педінститут, навіть не в обласному центрі, який вряди­годи має якийсь невеличкий госпдоговір на кілька тисяч гривень. Слід реально підходити до можливостей кожного. Провідні технологічні університети часом заробляють на порядок більше, ніж отримують з бюджету. 

– Які університети активно розвивають цей напрямок? 

– Добрий приклад – Сумський державний університет. Цей виш навіть не має формального статусу національного – що, до речі, ще раз доводить, що у нас ця ієрархія часто відображає не реальність, а успішність чи неуспішність лобістських зусиль колишніх і теперішніх ректорів. Сумський державний має два, а вже, може, і три журнали, що індексуються у базі Scopus. Він заробляє на науку в три рази більше, ніж отримує з бюджету. Все це – завдяки активному проректору з наукової роботи і динамічному колективу науковців.

До речі, зараз пішла небезпечна тенденція – ліквідовувати посаду проректора з наукової роботи. Я, разом із Радою проректорів з наукової роботи вищих навчальних закладів і директорів наукових установ МОН, вважаю це абсолютно неприпустимим. Якщо університет не має фахового проректора з наукової роботи, то й доброї науки він гарантовано не матиме. Перший такий приклад був у Дніпродзержинському університеті (тепер у місті Кам’янському), є ще приклади. Це – не більшість, але цифра вже підбирається під 10%. Десь є проректор з виховної і наукової роботи, десь ці обов’язки покладені на на??альника НДЧ. Усе це показує одне: наука для керівництва цього університету – річ другорядна, яку можна розглядати через кому, після чогось іще. Хоча з ідеології закону, із самого поняття університету наука є одним зі стовпів університетського життя.

ВІДЧУТНА РІЗНИЦЯ

– Нещодавно у Брюсселі Ви були співголовою засідання Спільного комітету «Україна­ЄС» із досліджень та інновацій на виконання Угоди між Україною та ЄС про участь України у «Горизонті 2020». Як європейська наукова спільнота бачить українську..., які в України є перспективи?

– З цікавістю, з інтересом. Часом з певним побоюванням – конкурентів ніхто не любить. Але багато хто готовий нам щиро допомогти. Формальні результати нашої участі в «Горизонті» добрі, бо ми заплатили 6 мільйонів євро внеску, а отримали на цей час 12 мільйонів. Основ­на маса конкурсів ще попереду. Але, звичайно, мусимо активізуватися, щоб отримати більше. Ми були успішні насамперед у наших традиційних сферах – це проекти Excellent Science («високої науки»), проекти Марії Склодовської­Кюрі на підтримку академічної мобільності. Маємо добрі приклади у сферах енергетики, довкілля, змін клімату. На жаль, слабші наші показники в ІКТ, де ми традиційно були сильними, але наша бідність призводить до того, що сервери у провідних вітчизняних установах з погляду вимог європейських проектів уже можна вважати експонатами музею науки. 

Маємо ще одну проблему. Зараз, згідно з умовами участі у «Горизонті», половину внеску нам мусили повернути як технічну допомогу. Ми підписали грантову угоду про повернення, але за два дні до мого від’їзду до Брюсселя отримали повідомлення, що Єврокомісія списала мільйон, який мусив надійти нам як відшкодування українського боргу, що виник десять років тому по TACISівській програмі. Я порушив це питання у Брюсселі. Всі погоджувалися, що нам дуже не пощастило, що цей мільйон списали саме з наукових коштів, а не із 600 мільйонів великого європейського траншу. 599 чи 600 – не так помітно, а 1 чи 0 – дуже відчутна різниця. Для нас це були критично важливі кошти, щоб забезпечити інфраструктуру нашої участі у «Горизонті»; у нас немає «горизонтівського» представництва у Брюсселі. Наприклад, Молдова зуміла значно покращити свої показники просто тому, що (з допомогою Румунії) влаштувала власне «горизонтівське» представництво, метою якого було ефективне забезпечення участі представників Молдови в комітетах, а звідси – й підвищення ефективності участі науковців у конкурсах.

Але, безумовно, треба розглядати «Горизонт» не тільки як спосіб отримати кошти. Це ще й надзвичайно важлива можливість змінити наш науковий ландшафт. Треба перейти до нормальної системи організації науки, де головними будуть не володарі якихось «брязкалець» під назвою «державні премії», «звання академіків, членкорів» тощо. Реальну успішність науковці мусять міряти не цим, а показниками цитованості, присутності на міжнародних конференціях, успішності у боротьбі за міжнародні гранти. Тут, так би мовити, є «гамбурзький рахунок». Цей термін давній. На початку ХХ століття кожен цирк мав «чемпіона світу з боротьби». І, за легендою, раз на рік ці «чемпіони світу» збиралися у Гамбурзі й там за зачиненими дверима змагалися по­справжньому, щоб з’ясувати, хто з них насправді найсильніший. Нам треба почати жити не за нашими постсовєтськими поняттями, а за «гамбурзьким рахунком». Не можемо далі казати, що такий­то академік апріорно значно кращий від такого­то кандидата наук. Якщо у кандидата наук індекс Гірша – 52, а в академіка – нульовий, то кандидат кращий і за академіка, і за дуже багатьох його колег.

РОЗВИВАТИ ТЕРМІНОЛОГІЮ

– Зараз молоді науковці володіють мовами, їм легше стежити за новинками і друкуватися в реферованих журналах. Наскільки важливим для науковця є володіння іноземною мовою?

– Англійська, у будь­якому разі, це мова номер один для науки. 99% наукової інформації у світі сьогодні виходить англійською мовою. І людина, яка не здатна працювати з основним масивом наукової інформації, науковцем називатися не може. Це жорстокі реалії. Ми до цього не звикли, ми жили не за «гамбурзьким рахунком». Але ті часи минулися, і щоб виживати у дуже жорсткій конкурентній боротьбі, треба розуміти, що ??нглійську слід знати на достатньому фаховому рівні. 

– Колись лунали думки, що незнання або недосконале знання іноземної мови є буфером для того, щоб перспективні науковці не виїжджали за кордон…

– А, пробачте, кому потрібні люди, нездатні займатися наукою на належному рівні? Я фізик. 100% літератури у моїй сфері зараз є англомовною. Я сам пишу двічі на рік українськомовні статті, присвячені методиці викладання нанофізики, бо розумію відповідальність за розвиток української наукової термінології. Я не прихильник тотального викладання англійською, бо коли даєш студентові складний матеріал і він слухає його мовою, яку не дуже добре знає, то результату не буде. А термінологію треба давати англійською одразу.

Тривалий час для наших людей була ілюзія, що «русский язык поможет». Справді, російською виходило більше літератури. Але я вже не згадую, коли востаннє читав російською. Самі росіяни вже друкуються англійською. Один мій колега, француз із російським корінням, ще років десять тому сказав фразу, яка багато кому здалася єретичною, але вона повністю є справедливою зараз. Він сказав, що російська мова щодо української науки відіграла колосальну негативну роль, бо вона створила оманливе відчуття у деяких учених, що їм не так уже й потрібно активно займатися англійською, що у них є можливість доступу до надбань світової науки через російську. Але насправді російськомовний сегмент абсолютно не можна й порівнювати з англомовним. До речі, те, що в Україні досі виходять наукові праці російською,– це один з абсурдів нашої дійсності. Я розумію, чому ми мусимо друкуватися англійською: щоб нас читали у світі. Розумію, чому ми мусимо друкуватися українською: розвиток української наукової термінології – це наш обов’язок. Але чому в нас друкують щось російською – цього з точки зору будь­якої логіки я пояснити не можу. 

МОЛОДІСТЬ VS ДОСВІД

– Вочевидь, аби наука розвивалася і далі, потрібна «нова кров». Задля цього міністерство проводить Конкурс наукових проектів для молодих учених...

– Торік була перша спроба. Відверто зізнаюсь, я спочатку ставився до цього скептично. І я дуже вдячний Раді молодих учених при МОН, яку очолює Юрій Кращенко, що її представники запропонували цю ідею і переконали мене, що конкурс треба проводити. На конкурс було подано 439 проектів, 79 перемогли. Конкурс був вибудуваний за пріоритетами «Горизонту», експертизу здійснювали молоді, й робили це цікаво і вимогливого. Була спроба одного з експертів домовлятися про «перехресне запилення» (я поставлю високу оцінку вам, а ви – мені), але самі молоді це викрили, засудили і цього чоловіка вивели зі складу експертів. Молоді вчені борються за академічну доброчесність не на словах, а на ділі, й їм це вдається. Головне – тут створюється інше сере­довище, це вже зовсім інші люди. Я нещодавно бачив, як один дуже поважний чоловік у «сані» академіка сам спокійно голосував за власну роботу на здобуття певної премії... Для молодих, сподіваюся, це буде зовсім по­іншому, і вони розумітимуть, що у такій ситуації треба скласти заяву про наявність конфлікту інтересів і вийти з приміщення. 

Я в жодному разі не хочу сказати, що молодь відсуне старших на задвірки. Молодь зараз однозначно відкритіша, краще здатна до спілкування із закордонними колегами. Але я б тут говорив також про те, наскільки молодь успішно переймає досвід старших. Гадаю, що у багатьох сферах – цілком успішно. Бо нерозривність поколінь так само багато значить для нормального функціонування наукової системи. 

Спілкувався Максим КОРОДЕНКО,

«Освіта України» №18-19 від 15 травня 2017 року.