Інтерв'ю першого заступника Міністра освіти і науки Інни Совсун Українському національному інформаційному агентству \"Укрінформ\", 13.07.2015 року (друга частина)
Держзамовлення спрямовуються туди, де найкращі абітурієнти
- В цьому році за навчання скількох студентів держава готова заплатити?
- Минулого року місця державного замовлення були розраховані на всю Україну. Після цього Крим не здійснював набору, більша частина Донбасу також не здійснила набору. І по факту з 310 тисяч місць, які виділила держава, було використано 266 тисяч.
В цьому році обсяг держзамовлення скорочено приблизно на 10-12%, але ми робили це скорочення по відношення до набору минулого року. Виглядає, що зменшення значне, але не враховується Крим, і треба зважати на те, що університети Донбасу, які були переміщені, не зможуть здійснити набір в тих обсягах, який був минулі роки
- І як це держзамовлення розподілятиметься зараз?
- В законі про вищу освіту закладений принцип, що місця держзамовлення спрямовуються туди, де найкращі абітурієнти. Багато говорилося про те, що треба запровадити принцип «гроші ходять за студентом», але насправді таку норму складно прописати, адже неможливо адекватно порахувати кількість грошей, які витрачаються на одного студента. Коли викладач приходить в аудиторію, незалежно від того п'ять там студентів, чи 50, він читає лекцію і отримує зарплату за годину лекції. Кількість фактичних видатків і кількість студентів не завжди співпадає. Тому на 2015 рік була прописана перехідна модель, яка передбачала, що 80% місць будуть розподілятися перед початком вступної кампанії, а 20% - після, за результатами подачі заяв. Коли ми почали прописувати алгоритм, як це має робитися, виявилося, що виконати це технічно неможливо. Тому ми повинні були поміняти механізм, залиши??ши загальний підхід. На сьогодні всі 100% бюджетних місць розподіляються перед початком вступної кампанії, але - в залежності від середнього балу абітурієнтів за минулі три роки, які були зараховані в відповідні ВНЗ. Але навіть цей підхід виявився недосконалим, оскільки різниця між результатами студентів, які вступали в цілому по країні, не є настільки значущою, щоб суттєво вплинути на держзамовлення, тому додатково необхідно враховувати специфіку кожного регіону.
- Що мається на увазі під «держзамовленням», крім того, що студенти навчаються за рахунок бюджету?
- Звичайно, що сама модель і сам підхід державного замовлення мають мінятися. По-перше, термінологія - «державне замовлення», не є коректною. Держава не замовляє, держава сприяє реалізації права на отримання вищої освіти своїми громадянами. Це елемент державної інвестиції в майбутнє. Ми готуємо людський капітал для того, щоб потім ці люди могли працювати. Навіть якщо людина працює в приватному секторі, вона платить податки, припустимо, відкриває свій невеликий бізнес, створює робочі місця, приносить користь суспільству. Тобто, вочевидь, вища освіта - це елемент інвестиції в суспільний розвиток, в економіку, державу в цілому. Наступне, це сама модель держзамовлення, яка передбачає його розподіл поштучно, вона страшенно марудна в адмініструванні, а на те, щоб підписати всі необхідні документи, іде купа часу та тонни паперу. Вочевидь її треба міняти.
-Зараз скорочено перелік спеціальностей загалом. І скоротився перелік предметів, обов'язкових до вивчення студентами. З цього приводу наукова спільнота ще в січні надіслала відкритого листа до МОН, пояснюючи, чому, наприклад, не можна відмовлятися від обов'язкового вивчення філософії, історії України, української мови і так далі. Що ви думаєте з цього приводу?
- Нещодавно фонд «Демократичні ініціативи» оприлюднив результати столичного опитування студентів про те, як вони ставляться до обов'язкових предметів гуманітарного блоку. І ці результати є дуже показовими. Більше половини студентів сказали, що з числа обов'язкових хотіли б вивчати тільки іноземну мову. Щодо інших предметів, то близько 10 % людей зацікавлені їх вивчати. Оскільки ці обов'язкові предмети студенти прослухали на першому курсі, більшість респондентів говорили з власного досвіду. Окрім цього, ніде в світі немає такого, щоб міністерством встановлювався обов'язковий перелік предметів для вивчення. Історію України вивчають в школі з 6 по 11 клас, в університеті - те саме вивчають за рік або за семестр. Філософія це, до речі, інше питання, тому що філософію в школі дійсно не викладають. І тут є сенс думати про програми з філософії, які мають бути сформовані з врахуванням спеціальності студентів. Наприклад, для студента-гуманітарія курс філософії має бути одного рівня, для студента-природничника можна розробити спеціалізований курс з філософії науки.
Ми або говоримо про університетську автономію, або запроваджуємо обов'язкові предмети. Тут не можливо всидіти на двох стільцях одночасно.
-Але ж є якась політика держави щодо стандартів, якості освіти. Держава ж має якесь уявлення як фахівця з кожної конкретної спеціальності потрібно підготувати.
-Звичайно, але стандарт не повинен передбачати перелік предметів. Раніше міністерство визначало, що для того, щоб бути хорошим інженером, ти маєш прослухати певний перелік дисциплін. Це якраз ті речі, від яких ми принципово відмовилися в новому законі про вищу освіту.
По-перше, треба міняти саме розуміння стандартів. Чинні стандарти складаються з двох частин: це освітньо-кваліфікаційні характеристики випускника - те, що повинен вміти і робити випускник після завершення програми, і освітньо-професійні програми - конкретний перелік предметів, які треба прослухати. Оцю другу частину - конкретний перелік предметів - ми зробили необов'язковою, вона носить рекомендаційний характер. Деякі предмети були внесені до цього переліку років 10 тому, вони вже втратили актуальність для певної професії. Університет може визначитися, що робити з цими дисциплінами: або не читати взагалі або об'єднати з якимись іншими курсами, або осучаснити. Таким чином в університету є можливість переформатувати навчальну програму, зробити її цікавою для студентів.
Головне завдання на наступний навчальний рік - сформувати нове покоління стандартів для різних спеціальностей. Освітньо-кваліфікаційні характеристики - це жахливі монстри бюрократичної думки, це гігантські документи по 100 сторінок, вони дуже макабричні за своїм форматом і змістом, мало придатні до вжитку. Наше завдання переформатувати сам підхід до того, що таке стандарт. В законі «Про вищу освіту» записано, що стандарт повинен базуватися на результатах навчання, тобто держава не повинна казати, як навчати студента для того, щоб він вмів будувати будинок. Університет сам визначає, як підготувати хорошого архітектора, але держава має зафіксувати, що по завершенню навчання архітектор повинен цими навичками оволодіти. А як цих результатів досягнути - це питання самого університету. Це принципово інший підхід до стандарту.
Ще один момент, на який необхідно зважати і те, чого освітянська спільнота ще не до кінця зрозуміла, - стандарт формується для спеціальності, але освітня програма може бути вужчою, ніж спеціальність. Наприклад, в рамках спеціальності «соціологія» може бути розроблена освітня програма «соціологія сім'ї». І в цьому полягає принципова різниця минулого переліку і нового, який закріплює певний розподіл сфер знань, але він не є нормативним.
Наука, освіта, технології розвивається дуже швидко. Для того, щоб встигати за темпом цього розвитку, університету треба мати можливість швидше реагувати, а якщо у нього є нормативно зафіксований перелік 50 предметів, які треба вичитати, то вочевидь, що він не може дуже швидко реагувати на зміни і потреби.
-Я так розумію, що тут також є певна проблема, на що зараз орієнтуватися викладачам при розробці програм?
- Деякі ректори університетів розуміють автономію таким чином, що міністерство має докладно врегулювати та розказати, що робити і яким чином, але залишити простір для фінансової автономії і надати можливість самостійно розпоряджатися грошима, але так не може бути. Якщо законом встановлена автономія, то вона має бути рівномірною і в фінансовому, і в академічному, і в кадровому відношенні.
Формування своїх навчальних програм - це критично важливо для університету. Я, наприклад, не можу уявити, щоб Гарварду хтось затверджував програми.
-Університети вже розробляють свої власні програми, і студенти отримають можливість вибирати, чи слухати їм якусь дисципліну?
- Все залежить від кожного конкретного університету. Деякі з них залишили обов'язкові предмети, це питання тієї ж автономії, деякі просто дали певний відсоток курсів, з числа яких може бути вибір з гуманітарного блоку, і це, мені здається, найправильніший варіант. Університет фіксує, припустимо, що 15 кредитів з поміж 240, які передбачені для бакалаврської програми, виділяються на вибіркові дисципліни з гуманітарно-суспільного блоку. Тоді студент, який, наприклад, навчається в університеті Шевченка на фізиці, може обрати будь-який предмет, який йому пропонує кафедра історії, культурології. Тобто студент зможе зробити свідомий вибір, розуміючи для чого це йому потрібно. На сьогодні більшість студентів скаржаться, наприклад, що курси історії та української мови повторюють шкільну програму, а курси з фізкультури - це здебільшого просто збирання грошей на сесії. На кожній зустрічі зі студентами я постійно чую нарікання на ці обов'язкові предмети, які займають фактично весь перший курс.
-Викладачам зараз знизили навантаження, відповідно вивільнився час для наукової діяльності. Це поєднано з іще одним питанням, яким чином вести зараз вишам цю наукову діяльність? На це потрібні гроші, навіть на публікації в іноземних наукових журналах. Не кажучи вже про поїздки на конференції.
- Переважна більшість хороших наукових журналів безкоштовна, а ті, що платні - не дуже високої якості. Що стосується конференцій, я можу вам сказати з свого власного досвіду: за десяток наукових конференцій, у яких я брала участь і які проходили в європейських країнах, за жодну не платив ані університет, ані я сама, тому що в організаторів завжди є певний ліміт грошей на оплату витрат людей з регіонів, у яких немає можливості самостійно оплатити це. Тому можливості насправді є, все залежить від активності викладача.
Проблема, яка дійсно впливає на якість наукової діяльності це, безперечно, відсутність якісних лабораторій, обладнання тощо, тут звичайно дуже критична ситуація. Тому тут є специфіка між різними сферами. Безперечно, на сьогодні фінансування, яке виділяється на науку, ганебно низьке, і ми ??озуміємо, що ні в цьому році, ні в наступному сподіватися на збільшення видатків державного бюджету в цій сфері не варто. Тим паче, що у нас з видатків, які йдуть на науку, тільки 6% потрапляють до університетів, інші йдуть в академії наук. Але, з іншого боку, в березні місяці міністерством було підписано угоду про асоційоване членство України в програмі «Горизонт-2020», це величезна програма фінансування досліджень Європейського Союзу і те, що Україна отримала доступ до цієї програми, означає багато нових можливостей для українських науковців. Треба просто почати шукати партнерів в Європі, почати працювати, адже можливості отримання фінансування є дуже великими. При підписанні угоди представники Європейської комісії наголосили на тому, що для нас це один з найкращих способів запобігти витоку мізків.
-Чи не призведе автономія вишів до так званого «феодалізму» у вишах, до неналежного розподілення фінансових потоків?
-Для цього в законі про вищу освіту закладені механізми, які дозволяють колективу впливати на ректора, ці можливості там закладені. Інша справа, що більшість викладачів бояться прийти і відверто сказати, що, на їх думку, в університеті щось не так. Вони сподіваються, що у випадку будь-якої проблеми питання вирішуватиме міністерство. Наприклад, у Києво-Могилянській академії були дуже гарячі дискусії, коли міністерство намагалося нав'язати кредитно-модульну систему. Там її не прийняли не через позицію адміністрації, а через позицію студентів, аспірантів.
-Як вирішувати питання з корупцією у вишах?
-Це ганебне явище, боротьба з яким потребує комплексного підходу. Розумієте, щоб когось покарати за це, треба зібрати належну доказову базу і надати її правоохоронним органам. Міністерство не може зафіксувати факт корупції, у нас немає повноважень для цього. А просто тому, що хтось сказав, що цей викладач бере хабарі, але при цьому студент відмовляється це якось зафіксувати на відео чи аудіо, це довести просто неможливо. Це дуже складне питання і тут в будь-якому випадку потрібна самоорганізація академічної спільноти. Цей процес не рухатиметься без того, щоб перестати боятися про це публічно говорити. Я думаю, що в країні, яка не побоялася прогнати свого президента, боятися виступити проти ректора або викладача, який бере хабарі, - це щонайменш дивно. Людям треба зрозуміти, що боротьба має тривати на кожному рівні і без об'єднання зусиль ми не подолаємо корупцію у ВНЗ.