Інтерв’ю першого заступника Міністра освіти і науки Інни Совсун газеті «Освіта України», 15.06.2015 року

Про основні положення законопроекту «Про освіту», нові підходи до управління і фінансування та сертифікацію вчителів розповідає перший заступник Міністра освіти і науки України Інна Совсун.

– Нещодавно майже водночас на сайті Міністерства освіти і науки України й на сайті Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти з’явилися тексти проекту Закону «Про освіту». Вони неоднакові, тож можемо говорити про два законопроекти. Чому так сталося?

– Відмінностей у цих законопроектах небагато. На рівні ідей, бачення реформування освітньої галузі ці тексти – дуже схожі. Більшість речей у законопроекті, який нині розміщено на сайті МОН у рубриці «Громадське обговорення», взяті з напрацювань спільної робочої групи, у якій діяли фахівці і комітету, і Міністерства, українські та міжнародні експерти. Були певні розбіжності і з деяких питань, насамперед – щодо моделі фінансування. Тому тут доводилося приймати політичне рішення – яке саме бачення Міністерства щодо цієї важливої частини документа. Але якихось критичних розбіжностей між позиціями МОН і профільного комітету немає, ми узгоджуємо лише текст. Наразі ми вже доопрацювали спільну версію законопроекту, в якій намагалися врахувати думки усіх експертів.

– Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.

– Наприклад, ми намагалися узгодити деякі визначення, зокрема дискутували щодо поняття освітніх послуг. Міністерство вважає, що освіта – це значно більше, ніж послуга. Це – суспільне благо, можливість соціалізуватися, основний соціальний ліфт суспільства, а не вид товару, який продається на ринку. І ми не можемо зводити постать учителя лише до надавача послуг, а учня – лише до отримувача. Людина, яка отримала погані знання, може говорити про те, що їй надали погану послугу, хоча справжньою причиною може бути те, що вона вкрай погано вчилася.

Але були й речі, які від початку підтримувалися обома групами. Наприклад – теза про перехід на дванадцятирічну школу. Це питання назріло давно: треба зважати на структуру шкільної освіти у європейських країнах і краще готувати наших дітей до майбутнього. Мінімальний обсяг необхідних знань, які були потрібні людині, з роками збільшився, тому і постала необхідність подовжити термін обов’язкової освіти. Другий нюанс: більшість дітей закінчують школу в ­16­-17 років і абсолютно не готові до прийняття виваженого рішення щодо свого майбутнього, того, ким вони хочуть стати, де навчатимуться. Спостерігаючи за моїми студентами, можу сказати, що думати, чи правильний зробили вибір, вони починають на другому ­третьому курсі.

Думки щодо структури середньої освіти теж збігаються: п’ять років початкової школи, чотири – базової і три – профільної: навчатися можуть у ліцеях академічного профілю чи професійного спрямування. Повна загальна середня освіта залишається обов’язковою, держава забезпечує її доступність і безкоштовність для всіх громадян. Зауважу: в багатьох країнах якщо учень обрав ліцей професійного спрямування, то вже не може вступати до університетів. За такий підхід критикують, зокрема, голландську систему освіти. Ми вважаємо його неприйнятним – потрібно давати можливість обирати освітню траєкторію на будь-якому етапі навчання.

– Яким є бачення управління системою освіти?

– Необхідно розділити функцію перевірки якості і безпосередньо функцію управління. Нині наші районні управління освітою повинні створювати умови для навчання, функціонування школи. І в них же сидять інспектори, які ці школи перевіряють. Це – абсолютно неправильно, нелогічно. Функції контролю і створення умов для функціонування інституційно мають бути окремими. Ця позиція є спільною для Міністерства і комітету. Перевіряти, чи відповідно до державних стандартів працюють заклади освіти, буде окремий орган. Наголошу, що не Державна інспекція навчальних закладів, яка функціонує нині. Цей орган матиме регіональні представництва, котрі здійснюватимуть експертизу діяльності шкіл, дитсадків, закладів професійної освіти. І висновок експертизи надаватимуть органам управління для прийняття відповідних рішень. Таким чином ми створимо певний баланс, адже сьогодні районні управління освітою контролюють усе. Ми, зокрема, звернули увагу на британський досвід – там є шкільна інспекція Її Величності королеви Великобританії OFSTED (Office for Standards in Education, Children's Services and Skills). Це – незалежна установа, що перевіряє діяльність, зокрема, шкіл і над­силає висновки управлінським органам. За такої моделі відразу зрозуміло, хто і за що відповідає.

– Як фінансуватимуться заклади освіти?

– У законопроекті прописана модель фінансування шкіл з допомогою субвенції, як в усіх європейських країнах, і тепер у нашій. Кошти спрямовуються до районів відповідно до кількості дітей (а також із урахуванням ряду факторів – місто це чи село, початкова школа чи старша профільна, чи є там учні з особливими освітніми потребами тощо), і після цього вони розподіляються між школами. Ми пропонуємо встановити обмеження коштів, які можуть спрямовуватися на конкретну школу. Адже нині, наприклад, у районному центрі у закладі на дитину витрачають 7­8 тисяч, а в сільських малокомплектних школах ця цифра може доходити до 50, причому якість освіти в таких закладах часто є не дуже високою. Вочевидь, має бути ліміт, щоб раціональніше використовувати державні кошти. Але ми розуміємо, що в багатьох селах школи є необхідними елементами інфраструктури. І якщо освітньої субвенції не вистачатиме для фінансування такого закладу, то дофінансувати його зможе місцева громада. Якщо коштів із субвенції у максимально дозволених обсягах вистачає на виплату заробітної плати вчителів, то інші видатки – харчування, оплату комунальних послуг тощо – може взяти на себе місцева громада чи, наприклад, громадська організація. Так місцева громада самостійно вирішить доцільність існування кожного конкретного малокомплектного закладу. Подібна модель нині діє в Польщі.

Ми також пишемо про державне фінансування вищої освіти, а не про державне замовлення. І про окремий стипендійний фонд, щоб кошти, спрямовані на стипендії, виокремити із загального потоку фінансування університету. Ми розуміємо, що модель державного замовлення, яка побутує нині, вже давно є застарілою. Чи не кожен викладач може сказати, що керівництво дуже не рекомендує відраховувати студентів, навіть якщо для цього є всі підстави, адже таким чином виш втрачає фінансування, яке виділяється на навчання цього студента. Така тенденція негативно впливає на якість освіти в цілому. Треба переходити до іншого механізму фінансування вищої освіти. І в тексті законопроекту є основи для такого поступового переходу.

– Як новий закон вплине безпосередньо на вчителя?

– Важливим є пункт законопроекту, що стосується підвищення рівня кваліфікації вчителів. Розмір заробітної плати вчителя повинен безпосередньо залежати від рівня його кваліфікації. Передбачається впровадження державної сертифікації учителів, що складатиметься з двох компонентів – тестування предметних знань і перевірки педагогічних здібностей. Сертифікація вчителів має бути незалежною. А сьогодні вона не є такою.

Також планується змінити модель фінансування підвищення кваліфікації учителів. Нині кошти виділяються установам, які цим займаються. Але доцільніше надавати їх безпосередньо на рівень шкіл, в окремий фонд підвищення кваліфікації. І вчителі повин­ні мати змогу обирати, як і де ці кошти цільово витратити. Не обов’язково це мусять бути інститути післядипломної педагогічної освіти – можуть бути інші, альтернативні, але сертифіковані організації. Зауважу, не йдеться про те, що учителі повинні будуть підвищувати кваліфікацію за власні кошти – це фінансуватиме держава.

– Думаю, вчителям цікаво дізнатися, як планується проводити державну сертифікацію.

– На рівні рамкового закону про освіту такі речі прописати неможливо. Але для нас принциповим є те, щоб така перевірка якості здійснювалася людьми, які мають відповідну кваліфікацію. Вони спочатку повинні підтвердити свій високий рівень. Це треба буде врегулювати і на рівні Закону «Про середню освіту», і на рівні підзаконних актів.

– Які зауваження до законопроекту надходили до Міністерства?

– Чи не більшість зауважень стосуються того, що багато речей у законі вважають прописаними загально, а не в деталях. Але тут ми маємо справу з вітчизняною структурою законодавства: якщо є рамковий закон, то в ньому не прописують усіх нюансів – це робиться у спеціалізованих законах чи навіть урядових постановах. Пропозицій надходить багато, серед них є і конструктивні, й не дуже, але ми вивчаємо кожну. Переконана: якщо вдумливо прочитати закон, стане зрозуміло, що насправді він спрямований на зміни, на поступальний розвиток у європейському напрямі, а не на «консервування» чинної системи. Звичайно, багатьох такі зміни лякають. Але ми повинні пам’ятати, що є відповідальними перед дітьми – нашим майбутнім – і маємо забезпечити їм якісну освіту.