A-
A+
Пошук
Пошук офіційних документів
Шукайте накази Міністерства та інші законодавчі акти в галузі освіти та науки

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Навесні 2014 року до Луганська нахабно увірвався «русскій мір». У квітні сепаратисти захопили місцеве Управління СБУ, заволоділи арсеналом зброї, оприлюднили відеозвернення з вимогою провести так званий референдум про незалежність ЛНР. Студенти і викладачі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка виходили на проукраїнські акції, закликали ігнорувати «псевдореферендум». Не дивно, що сепаратисти одним із перших внесли вищий навчальний заклад до чорного списку «ворогів ЛНР». Озброєні чоловіки майже щодня вдиралися до навчальних корпусів з обшуками, шукали «шпигунів київської хунти», «бандерівців» та «правосеків»… Залишатися у місті ставало все небезпечніше. На початку вересня ініціативна група викладачів ухвалила рішення: переїжджати на територію, яку контролює Україна. Про драматичні місяці окупації, переїзд і, найважливіше, – надзвичайно непрості роки відновлення роботи на новому місці «ОУ» розповідає ректор ЛНУ Сергій САВЧЕНКО.

– Сергію Вікторовичу, незабаром виповниться три роки з дня «великого переселення» вишу до Старобільська. Коли і як було ухвалено рішення про переїзд?

– Луганський національний університет – центр української культури, науки і освіти. Не дивно, що нас одразу внесли у списки «неблагонадійних». Корпус ЛНУ знаходиться поруч із будівлею СБУ, й озброєні терористи майже щодня приходили з обшуками. Закидали, що у нас проходять таємні збори, що на наших дахах ховаються снайпери з «Правого сектора» тощо.

Бувало, телефонує охоронець і кричить у трубку: «До гуртожитку намагаються вдертися люди з автоматами, що робити?!». Прибігаю, дивлюся: справді, стоять озброєні бойовики в балаклавах. Запитую, кого шукають і чого прийшли. Відповідають: мовляв, є інформація, що в гуртожитку знаходяться диверсанти зі Львова.

А у нас дійсно навчалися кілька студенток зі Львова (але ми ще у квітні, після захоплення СБУ, відправили їх додому). Звісно, терористи нікого не знайшли, зате на даху побачили стару куфайку і вирішили, що це місце для снайпера…

Для нас було дуже важливо, щоб усі студенти опинилися у безпеці. Тоді навчалися більше двох тисяч іноземних студентів! Тому ми змушені були вступати в переговори, вмовляти бойовиків, які ходили університетом, аби нікого не чіпали і дозволили виїхати…

В один із днів до «підвалів СБУ» забрали нашого проректора Дмитра Ужченка. Він їздив до Києва на акцію «Україна за НАТО», і сепаратисти не придумали нічого розумнішого, як оголосити його «американським шпигуном». Після 26 днів допитів Дмитра Вікторовича випустили… Але обшуки в інших викладачів та проректорів тривали, кілька разів приходили й до мене.

У червні почались обстріли міста, десять снарядів влучили в наші корпуси. Один розірвався прямо біля входу до Інституту культури і мистецтв... У центральному корпусі снаряд влучив у дах. Аби мародери не розтягнули майно, проректори ЛНУ влаштували цілодобове чергування.

Усе літо ми сподівалися, що Збройні сили України ось­ось звільнять Схід від ворога. Стежили за кожною новиною про наступ наших. Але наприкінці серпня, коли на Донбас зайшли регулярні російські сили, зрозуміли: війна надовго.

Наприкінці серпня викладачі зібралися в університеті, й тодішній ректор Віталій Курило дав розпорядження: хто хоче продовжити роботу на території України, має переїхати до Старобільська (у нашого ВНЗ там був філіал).

Увесь вересень у сумках і валізах викладачі університету через блокпости перевозили документи ЛНУ, ліцензії, печатки, і вже наприкінці місяця у Старобільську запрацювали ректорат, науковий відділ, директори та декани інститутів і факультетів, професори та доценти кафедр. У жовтні ми відновили навчальний процес.

– Скільки викладачів і студентів покинули місто?

– 75 відсотків колективу (і це кращі викладачі) пере­їхали працювати на територію, яку контролює Україна. У Луганську наші корпуси захопили бойовики ЛНР, а викладачі, які залишилися, спробували налагодити роботу вишу. На його базі спочатку створили «педагогічний інститут», але, зрештою, повернулися до відомої в усьому світі (української!) назви – Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. Це – фіктивний заклад, неспроможний забезпечити якісний навчальний процес через відсутність належного науково­педагогічного складу. Звісно, дипломів цього «вишу» ніхто не визнає.

– Що після переїзду виявилося найважчим?

– Найважчим для нас (і для студентів, і для викладачів) було питання житла. З ним і сьогодні сутужно. Молодь живе у перенаселених кімнатах, викладачі орендують квартири. Нині, сподіваюся, буде трохи легше: власними силами ми відремонтували гуртожиток для викладачів.

– Чи зумів університет у Старобільську зберегти спеціальності й напрями підготовки?

– Так. У ЛНУ зберегли всі спеціальності й напрями підготовки, бюджетні місця для студентів, аспірантів, докторантів.

У Луганську в нас навчалося 18 тисяч студентів, у жовт­ні 2014­го у Старобільську відновила навчання приблизно половина з них. Звісно, не всі переїхали одразу, але саме стільки студентів написали заяви, що хочуть продовжити навчання за межами окупованої території. Ми дуже активно працювали у соціальних мережах, через «усну народну пошту» пояснювали молоді, як діяти, розповідали, що майбутнього у ЛНР бути не може.

Спочатку більшість студентів навчалися дистанційно, але поступово налагодили й очну форму занять. За очною формою освіту здобувають перші курси, а ось четверо­ і п’ятикурсникам дозволяємо навчатися дистанційно і працювати. До речі, нині у нас 1500 дистанційних курсів! Викладаємо онлайн навчальні матеріали та завдання, перевіряємо відповіді. Але сесію кожен студент має скласти особисто.

Минулого року набрали 3,5 тисячі студентів (загалом у ЛНУ навчаються близько восьми тисяч осіб). Для невеликого Старобільська це дуже хороший результат. Ці показники означають, що в університет повірили, що він реально працює, має авторитет. До нас приїжджають абітурієнти з Луганської, Донецької областей. У цьому році, до речі, випускаємо останній курс, який починав навчатися в Луганську…

Поступово відновлюємо міжнародні зв’язки. Зокрема, з університетами Туреччини, Грузії. Нещодавно, наприклад, 39 наших студентів поїхали в Туреччину на практику.

– У ЛНУ багато студентів з окупованої території? Чи не виникає проблем при перетині лінії розмежування?

– Коли підходить час вступної кампанії, юнакам і дівчатам, які їдуть до нас із­за лінії розмежування, намагаються всіляко перешкоджати. Але молодь усе одно їде.

Минулоріч, коли почав працювати центр «Донбас­Україна», одразу прибули 186 абітурієнтів з окупованої території. У цьому році очікуємо більше.

До речі, у нас з’явилася і нова категорія абітурієнтів – військові. Таких студентів – 136! Навколо багато військових частин, і чимало вояків хочуть здобути освіту, закінчити магістратуру чи отримати нову спеціальність. Вивчають психологію, інформатику тощо. Чимало з них планують після закінчення служби працювати у школі – викладати початкову військову підготовку і предмет «Захист Вітчизни».

– Нині можна почути чимало запитань, чи зберігають переміщені виші високу якість навчання. Чи не стали дипломи ЛНУ менш вагомими після переїзду?

– Це кажуть люди, які жодного разу не були на сході України і в переміщених вишах. Вимоги до навчання у нас високі, а студенти перемагають у міжнародних конкурсах і всеукраїнських змаганнях.

– Які у ЛНУ плани на майбутнє? Чого хочете досягти? Про що мрієте?

– Луганському національному університету в цьому році виповнилося 95 років, і нині він знаходиться у місті, в якому багато десятиліть тому починав свою роботу. Планів у нас дуже багато. А мрії… Мріємо повернутися до рідного міста, у свої корпуси. Наш університет уже був у евакуації під час Другої світової і повернувся назад до Луганська. Упевнені, що й нині окупація закінчиться і ми повернемося додому.

 

Спілкувалася Світлана ГАЛАТА, «Освіта України», №25 від 26 червня 2016 року.