A-
A+
Пошук
Пошук офіційних документів
Шукайте накази Міністерства та інші законодавчі акти в галузі освіти та науки

Донбаський державний педагогічний університет

Світлана Омельченко: Вижити мало – потрібно підтверджувати авторитет вишу

Місто Слов’янськ на Донеччині у 2014 році стало однією з перших «гарячих точок» війни на Сході країни. Викладачі і студенти Донбаського державного педагогічного університету не з розповідей знають, що таке обстріли. Запитання «Як бути далі?» вони ставили собі кожного дня, коли місто було під контролем бойовиків. Про те, як ДДПУ пережив весну та літо 2014 року і, найголовніше, які цілі ставить перед собою сьогодні, ми запитуємо ректора університету Світлану Омельченко.

– Світлано Олександрівно, Донбаський державний педагогічний університет – один з перших українських ВНЗ, до якого прийшла війна. Як навесні 2014­го працював навчальний заклад?

– Весна була дуже складною: 12 квітня місто захопили. Цілий місяць представники так званої ДНР вимагали від нас дані про кількість студентів і викладачів, але ми відмовлялися надати цю інформацію, прагнучи залишитись українським вишем, підпорядкованим МОН України.

Університет не опустив українські прапори! Вони майоріли над усіма його будівлями аж до 5 травня, і лише коли про це розповів один із центральних телеканалів, озброєні представники так званої ДНР зірвали їх…

Навчальний процес у виші не переривався. Із середини травня, коли почалися серйозні обстріли, ми працювали зі студентами дистанційно. Під час обстрілів спускалися до підвалів. Інколи й добу не могли вийти з укриття. Тієї весни загинула одна наша співробітниця – чергова головного корпусу, ще троє викладачів отримали поранення…

У місті були перебої з постачанням води і світла, відключили інтернет, не працювало казначейство, майже не було мобільного зв’язку. Для того, щоб виготовити дипломи випускникам, ми поїхали до Києва і за підтримки і сприяння МОН України замовили друк цих документів у борг (оплатили його вже після визволення міста).

Літо теж було гарячим. Коли звільнили Слов’янськ, усі викладачі перервали відпустки й вийшли на роботу. Під час обстрілів в університеті було вибито сотні вікон, розбито три дахи, і потрібно було до початку навчального року все відремонтувати. Активно допомагали студенти і викладачі. Роботи було дуже багато, але ми встигли.

17 серпня 2014 року почали вступну кампанію, набрали 816 осіб. На той момент це була неабияка перемога.

– Відокремлений підрозділ університету, Горлівський інститут іноземних мов, працює нині в Бахмуті. Як евакуювали виш?

– На початку осені 2014 року перед колегами із цього інституту постало питання: що робити далі за умов, що склалися на той час? Провели збори трудового колективу інституту й ухвалили рішення: продовжити роботу на території, яку контролює Україна. «В Україну» переїхали близько 80% викладачів і студентів ГІІМ.

Ситуація була дуже складна: із собою люди змогли взяти лише особисті речі, а всі документи та матеріально­технічна база залишилися в Горлівці. Нині ВНЗ орендує приміщення в місті Бахмут, зробив ремонт, потроху оснащує аудиторії сучасною технікою. Поверненню до нормальної роботи допомагає активна участь керівництва інституту в грантових програмах. Наприклад, нещодавно ГІІМ виграв грант від Агентства міжнародного розвитку (США). Директор інституту Євгенія Бєліцька разом із викладачами заново створюють біб­ліотеку. Основою книгозбірні стали особисті книжки викладачів, привезені з Горлівки. Допоміг і відділ культури та інформації Посольства США й університети України. Ремонтувати гуртожиток ГІІМ наразі допомагає Чеська агенція з розвитку.

– У жовтні 2014­го почалася нова сторінка життя вишу. Які завдання довелося вирішувати першими?

– Насамперед потрібно було донести до людей, що Слов’янськ – українське місто, жити в якому – безпечно; розповісти, що університет продовжує роботу й надає якісну освіту. Ці три роки нам знов і знов доводилося підтверджувати авторитет навчального закладу, долаючи різні перешкоди, зокрема й фінансові.

– Коли ви прийшли на посаду ректора, то говорили, що ставите перед собою завдання – зробити диплом педагогічного університету престижним. Нині цього, мабуть, замало…

– Так, сьогодні на перше місце ми ставимо те, що нашим випускникам потрібно бути не лише чудовими фахівцями, а й патріотами України. За ці три роки в університеті побували багато громадських активістів, послів різних країн, діячів освіти, науки, мистецтва. Вони розповідали місцевій молоді про Революцію гідності, про те, чим живе світ, про нові можливості. Важливими стали й зустрічі викладачів і студентів університету з міністрами освіти Сергієм Квітом (2014 р.) і Лілією Гриневич (2016 р.), а також постійна підтримка губернатора Донецької області Павла Жебрівського, директора департаменту освіти Донецької області Надії Оксенчук. Такі зустрічі й дискусії дуже важливі, вони підтверджують, що ми не полишені сам­на­сам зі своїми проблемами і маємо можливість долучатися до наукових програм і громадських ініціатив.

– Студентів з яких районів чи областей у вас найбільше?

– Місцевої молоді – зі Слов’янсь­ка, Краматорська, Костянтинівки, Дружківки, Лимана, Бахмута, Ізюма. Хоча цього року до нас подали документи і чимало випускників із Дніпропетровщини.

– Чи навчаються в університеті студенти з тимчасово непідконтрольних територій?

– Так, є особи з тимчасово непідконтрольних та розташованих у зоні розмежування населених пунктів. Намагаємося підтримувати їх, надаємо місця в гуртожитках. Одне із завдань університету – допомогти здобути освіту проукраїнській молоді із цих територій. Ці випускники можуть отримати український атестат про повну загальну середню освіту за спрощеною процедурою. Вступ до університетів для таких дітей здійснюється через освітні центри «Донбас­України». У Слов’янську такий осередок уже другий рік успішно працює на базі нашого університету і ЗОШ №10.

– Які нові програми з’явилися в університеті за останні три роки? І взагалі – що нового у виші?

– За три роки ми відкрили докторську раду із захисту дисертацій, три напрями аспірантури, сім нових напрямів магістерських програм. Не сидимо і не чекаємо, поки хтось зробить за нас.

Ну і, найголовніше, виконуємо наукові дослідження, які фінансуються з держбюджету. Наприклад, тривають проекти з теорії крайових задач і теорії наближення, а також із мовознавства.

– Триває реформа середньої освіти, зокрема, вводяться принципи Нової української школи. Вашим студентам дуже скоро доведеться впроваджувати в навчальних закладах нові підходи. Чи готові вони до цих викликів?

– Багато наших викладачів за сумісництвом працюють методистами, учителями і, звісно, опановують нові підходи до викладання навчальних дисциплін у школі.

Наприклад, викладачі факультету початкової, технологічної та професійної освіти проводять майстер­класи щодо нових підходів викладання в початковій і середній загальноосвітній школі. При факультеті діє «Університет розвитку», де двічі на рік збирають учителів Слов’янська та Слов’янського району, обговорюють найсучасніші ідеї та напрями в освіті. Викладачі факультету двічі за минулий навчальний рік організовували веб­конференції з викладачами Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Науковці розповідають про нові дослідження, вчителі­практики діляться порадами, як краще застосувати ту чи іншу новацію й уникати помилок. Інноваційною формою роботи з педагогами міста стала робота викладачів факультету в межах усеукраїнської програми «Про.Навички».

Кожен із факультетів відстежує сучасні освітні «тренди» у своїй галузі. Фізико­математичний, наприклад, співпрацює з Інститутом прикладної математики і механіки НАН України, який переїхав із Донецька й нині розміщується в наших корпусах.

Чимало проектів генерують і викладачі та студенти факультету спеціальної освіти. Наприклад, нещодавно наш проект з інклюзії став одним з переможців на Міжнародній виставці «Сучасні заклади освіти».

– Інколи можна почути критичні думки щодо якості освіти у переміщених ВНЗ і тих, які працюють на Донеччині й Луганщині. Скажіть, будь ласка, чи не зменшили у ДДПУ вимоги щодо знань студентів?

– Навпаки! Виші, які мають стабільну репутацію, можуть дозволити собі «розслабитися», а нам цього робити не можна.

Надати шанс молоді з тимчасово непідконтрольної території та зони розмежування (т. зв. сірої зони) здобувати освіту в університеті – не означає дозволити їм навчатись абияк. Ці студенти (як і інша молодь зі Сходу) мають довести, що вони працездатні й конкурентоспроможні.

Ще одна місія університету – готувати кадри для майбутнього відродження Донбасу. Впевнена, що в майбутньому наш регіон стане місцем упровадження найсучасніших технологій і методів управління. І для роботи з ними людей потрібно буде навчати (і перевчати).

– Яким би ви хотіли бачити свій виш у найближчому майбутньому?

– Я мрію, щоб це був університет із хорошою матеріальною базою, із сучасними технологіями навчання, який надає студентам можливість здобувати знання будь-де і будь-коли, ставати відповідальними й успішними людьми. Переконана, що вижити мало – потрібно активно розвиватися і «тримати марку» педагогічного університету.

 

Спілкувалася Світлана ГАЛАТА, Газета «Освіта України», № 30 від 7 серпня 2017 року.