Вчителька з Маріуполя волонтерить у Тернополі та виховує патріотів у Німеччині

У межах проєкту «100 ноутбуків для вчителів Маріуполя» команда МОН продовжує розповідати історії освітян, які вимушено покинули місто.

Щоденник, який маріупольська вчителька історії Наталія Коломоєць вела від 24 лютого до 19 березня 2022 року, стане одним із підтверджень воєнних злочинів рф. Цей документ неможливо читати без сліз і суму.

«Літали літаки, бомбили з неба. Земля дрижала. Ми молилися весь час, було дуже страшно», «Вже другий тиждень п’ємо дощову воду… Б’ють увесь час, ми божеволіємо від вибухів», «Всією вулицею допомагали витягнути спалене авто сусідів. Дякувати богу, що всі вони живі. До них приїхали друзі з 3-місячною дитиною, потім влетіло в машину та в будинок. А коли вони побігли в бомбосховище, їх не пустили, місць немає», «Їмо дуже мало – одно яблуко на двох, 2 ковтки води», «Сьогодні вночі, о 4:27, почали стріляти з гармат, стріляли 6 годин поспіль, а потім прилетів літак і почав скидати бомби». І зовсім короткий запис «Пекло».

Маріупольський міський технічний ліцей, у якому Наталія Коломоєць понад 20 років викладала історію, був одним із найсучасніших освітніх закладів: інтерактивна дошка в кожному класі, інноваційне обладнання в кабінетах фізики та астрономії. Ліцею пощастило – будівля дивом залишилася неушкодженою, якщо не враховувати вибиті шибки. Повернутися у своє рідне місто та до улюбленої роботи – головна мрія Наталії. 

У кожного з нас своя історія про те, де він був і як дізнався про повномасштабне вторгнення рф в Україну. Як це відбулося у Вас?

Мій день розпочався з того, що о 5:15 мені зателефонувала мама однієї з учениць, яка кричала у слухавку «Війна!». Перш за все я розбудила дітей, я сказала, що у школу сьогодні ніхто не піде. Після цього поїхала на заправку, простояла 1,5 години в черзі та залила повний бак. Саме це врятувало нас і дало можливість згодом виїхати з міста. Потім я поїхала до банкомата. В одному з банків черга була десь 200 осіб, тоді я зняла з карти чоловіка в іншому. Поки стояла в черзі, повз нас на схід проїхала колона військової техніки, тоді я усвідомила, що все дуже серйозно. Потім зателефонувала сестра, вона сказала, що бомблять Київ. Знявши гроші я поїхала до крамниці та придбала продукти тривалого зберігання: крупи, консерви, сири, згущене молоко. Після цього повернулася додому, навіть провела дистанційно третій урок. До мене приєдналися одиниці, було десь 3-5 дітей із кожного класу. У понеділок ще був інтернет, я відправляла завдання у класрум, але ніхто не виходив на зв’язок. Всі усвідомили, що це початок чогось страшного, вже було не до уроків.

Як Вам вдалося пережити обстріли та масоване бомбардування?

У нас був великий підвал під приватним будинком, ми ховалися там всією родиною. Ми знесли туди матраци, ковдри, подушки, їжу, у нас навіть біотуалет був. До мінометних обстрілів і градів ми майже звикли. Але 2 березня зникло світло, газ і вода. Ми були в повній антисанітарії, продукти неможливо було зберегти, зранку ми виходили збирати гілки, щоб щось приготувати на багатті. Потім прилетіли бомбардувальники, розпочалося пекло. Коли летить авіабомба, то від неї не сховаєшся, це стовідсоткова загибель. Їжа закінчилася, на день у нас було одне яблуко та маленький шматок сиру на сина та чоловіка. Навіть зробити окріп не могли, щоб залити вермішель швидкого приготування. Чоловік якось намагався вийти з підвалу, саме в цей момент сталося попадання в сусідній дім, його відкинуло вибуховою хвилею. Я вийшла за чимось із підвалу, а на моїх очах прилетіло в сусідній будинок, у 3-4 метрах від нас. З того будинку вибігла моя сусідка з відірваною рукою, вона кричала, я теж кричала. Ми зрозуміли, що наступного дня може влучити в нас. Весь цей час я вела щоденник, щоб не збожеволіти. Під час бомбардувань ми читали вголос або молилися накрившись подушками.

Як Ви шукали можливості для евакуації?

Дуже складно було наважитися на від’їзд. Ми не знали, що з батьками чоловіка. Хоча й вони жили в 15 хвилинах пішки від нас, потрапити до них він не міг, там працював снайпер. Вирішили їхати заради майбутнього дітей. Про «зелені коридори» ми не знали, зв’язку вже не було, тому їхали на власний ризик. До нас долучився колега мого чоловіка з «Азовсталі», він був із дружиною та батьками. Вони приїхали до нас напередодні, під час обстрілів вночі заднє скло їхньої машини вибило. 19 березня зранку ми виїхали з Маріуполя, тоді я вперше побачила місто з того моменту, як ми спустилися в підвал. Коли ми проїжджали повз ПортСіті я почала ридати, бо навіть не уявляла, на що перетвориться наше сучасне європейське місто. Я бачила, що якісь немиті обірвані люди йдуть вулицями, тягнуть якісь речі, будинки та магазини розбиті. На першому блокпосту стояв днрівець, він мене спитав: «Чєго ти плачєш?», я відповіла: «Тому, що нас бомблять». Він мені: «А ми так 8 лєт жилі!», я спитала: «Що, прям так, як Маріуполь, якого більше немає?». На цьому блокпосту чоловіків і хлопців повністю роздягали до спідньої білизни. Але нам пощастило, тоді ще не було фільтрації, тож нас відпустили.

Але ж виїхати з окупованого міста – це лише частина шляху. Що було далі?

На в’їзді до Бердянська ми стояли 8 годин, був величезний затор. Потрапили в місто вже о 23:30, під час комендантської години. Зателефонували в готель на березі моря, вперше за останній час помилися та нормально поїли. Залишатися там було дуже дорого, лише за одну ніч ми заплатили 1000 гривень, тому зранку приєдналися до колони на Запоріжжя, що розтягнулася на декілька кілометрів. У ній попереду їхав танк, за ним автобуси та приватні автівки з білими стрічками й написом «Діти». Ми проїхали багато блокпостів, на кожному зупинялися та відкривали багажник. Найстрашніше було біля села Василівка, де поруч із кладовищем був підірваний міст, тому потрібно було об’їжджати по замінованому полю. Там були ями, яри, дно автівки постійно за щось чіплялося, але не можна було зупинятися, щоб не відставати від провідника. Саме в цей момент почався обстріл із градів. Це було якесь божевілля. У нас повна машина людей, кіт, ми їдемо по замінованому полю, діти плачуть і просяться в туалет, над нами літають гради, а я схопила ікону, ридаю та молюся. Коли ми вперше побачили майоріння українських прапорів, то плакали всі, але вже від щастя, ми мало не цілували руки нашим військовим.

Багато хто не витримав б усіх тягот, якби на їхньому шляху не зустрілися волонтери. Вам також допомогли в дорозі?

Так, коли ми зупинялися в Токмаку, то познайомилися з чудовою родиною. Євген, Людмила та їхня маленька донька Кароліна. Вони запросили до себе на ніч, дали їжі, хоча самі вже нічого не мали. У Запоріжжі нам також багато допомагали, все було безоплатно. Ми зупинилися в Сергія, який на першому поверсі ремонтував військові автівки, а на третьому давав прихисток біженцям. Звідти ми вирушили до Тернополя, де живемо й зараз. Нас безоплатно пустила жити родина Сидоренків. До речі, коли родина, яка прихистила нас у Токмаку, зрозуміла, що не може жити в окупації, то вже ми допомогли їм знайти в Тернополі житло, досі підтримуємо з ними зв’язок.

У пошуках роботи я спілкувалася з директоркою місцевого історико-правового ліцею. Вона сама з Волновахи (Донеччина), обидва її сини в Азові. Тож ми поплакали разом і вирішили підтримувати одна одну. Я досі не працюю, чекаю на вакансію. Одразу записала сина у школу, він закінчив рік на дистанційному навчанні. У Маріуполі він навчався у 27 українській гімназії, після ремонту вона мала стати найсучаснішим і найінноваційнішим закладом освіти в місті. Він дуже плакав, кони гімназію розбили вщент. Досі сумує за нею, а коли бачить якусь школу, то зупиняється та каже: «А мою 27 орки спалили…».

Чи вірили Ви, що зможете безоплатно отримати ноутбук?

Коли я дізналася про ініціативу «100 ноутбуків для вчителів Маріуполя», то спочатку не стала подавати заявку на участь, соромилася. У нас був ноутбук, щоправда, один на всю родину. Чоловік у мене працює дистанційно, йому постійно потрібен комп’ютер, обидва сини дистанційно навчаються: старший у інституті, молодший – у школі, їм він також потрібен. Але після довгих роздумів все ж написала. Ті, хто подали заявки першими, вже отримали ноутбуки на той момент. Я читала про це й мала великий сумнів щодо власних шансів. Дуже зраділа, коли дізналася, що я у програмі. У мене просто не було слів, хотілося віддячити всім цим людям.

Як Ви зараз його використовуєте?

Я дізналася, що українська родина, яка через війну виїхала до Німеччини, шукає людину з історичною освітою для формування патріотизму та національної свідомості в їхніх дітей. Батьки хотіли, аби діти на чужині вивчали справжню, не спотворену та не міфологізовану росіянами історію України. Я пройшла відбір, зараз викладаю дистанційно для цих хлопчиків, 8 і 10 років. Мені дуже подобається працювати з дітьми.

Чим Ви займаєтеся у вільний від викладання час?

Я приєдналася до спільноти місцевих волонтерів «Група Альфа». Вийшло якось само собою. Ми приїхали в Тернопіль у зимовому одязі, на літо нічого не було, тож я пішла взяти у волонтерів одяг і білизну для ліжка. Подивилася на їхню роботу та спитала, чи можу допомогти. Ця спільнота дуже активна, допомагає не лише переселенцям, а й військовим. З лютого вони завезли з Європи та передали понад 200 тонн гуманітарної допомоги. Я відчуваю, що роблю щось потрібне для людей. Іноді навіть доводиться бути психологом, бо ситуації бувають різні. Якось жінка хотіла повернути дорослі памперси, бо людина, для якої їх брали, померла. Нещодавно приходила переселенка з донькою, син якої в Азові, вони нічого не знають про його долю. Співчуваю, знаходжу якісь можливості підтримати людину морально. Коли була вимушена перерва в роботі «Група Альфа», ми роздали всю гумдопомогу та чекали черговий вантаж. Тоді я знайшла спільноту, що ліпить вареники для військових на фронті. Інколи допомагаю там 3-4 години, це мене заспокоює. Ми ліпимо та молимося за тих хлопців на фронті, які нас захищають.

Це Ваш перший досвід волонтерства?

Ні, ще 27 лютого, коли росіяни обстріляли Волноваху та Сартану, ми зібрали 3 мішки – пледи, ковдри, консерви, чай і цукор, які я віднесла в пункт допомоги біженцям. Я тоді подумала, що може воно й потім повернеться, так і сталося. Всі гроші з є-підтримки я одразу перерахувала на ЗСУ.

Довідково

Програма «100 ноутбуків для вчителів Маріуполя» – спільний проєкт ініціативи «Допомога вчителям Маріуполя», створений за підтримки МОН, Microsoft, Acer і групи компаній «Розумники», що передбачає безоплатне надання сучасного обладнання вчителям, які виїхали з Маріуполя на підконтрольну Україні територію.

Нагадаємо, минулого разу розповідали історію директорки зруйнованої Маріупольської гімназії.