Лілія Гриневич: Школа повинна зробити людину успішною… Для успішної кар’єри мають значення 15% тверді навички – знання, вузькопрофесійні вміння, а 85% – вміння навчатися протягом життя, критичне мислення
Міністр освіти і науки України розповіла УНІАН про новації Нової української школи і фінансові потреби для цієї реформи, про те, чого чекати дітям, їх батькам і вчителям у новому навчальному році, як буде підвищуватись кваліфікація педагогів і їхня зарплатня та чи вдалося досягти згоди з країнами-сусідами, що критикують український закон «Про освіту».
Закінчується навчальний рік. Про які результати в школах, які пілотують новий стандарт початкової освіти (Нову українську школу), уже можна говорити?
Наш попередній моніторинг свідчить про те, що є позитивні результати і такі, які змушують задуматися, яким чином далі оптимізувати роботу. Найбільш позитивним результатом, на думку вчителів і батьків, є те, що діти з великою радістю ідуть до школи. Процес навчання став дуже цікавим для дітей, він суголосний їхньому віку. Учні багато рухаються, навчаються м’яким навичкам, критичному мисленню, співпрацювати один із одним. Тому в цьому сенсі є дуже багато позитивних результатів. Що нас найбільше тривожить? Два аспекти. Перше: вчителі кажуть, що працювати їм у таких умовах, звичайно, значно складніше. Одна річ, коли діти цілий день сидять за партою і ви не думаєте, як організувати їхню діяльність, простір, вони не такі динамічні, не так активно рухаються по класу, розмовляють одне з одним… Тому всі вчителі наголошують, що їм стало цікавіше працювати, але вони більше втомлюються. Тут треба також врахувати, що 100 шкіл, які пілотують новий стандарт, не мають підручників, а щоразу отримують новий матеріал. Це також ускладнює їхню роботу. На майбутнє ми це врахуємо. Для нас, Міністерства освіти і науки, дуже важливо всіх учителів, які будуть брати 1 вересня цього року перший клас, озброїти методичними посібниками, щоб вони дуже добре розуміли і знали, що повинні робити. Всі педагоги-початківці (а їх понад 22 тисячі осіб) зараз проходять дистанційний курс навчання.
А другий аспект?
Другий аспект, який мене дуже хвилює, це переповнені класи. Тому що у переповнених класах, у яких навчається більше, ніж 30 дітей, дуже важко організувати роботу, щоб передбачити всі ці, як ми їх називаємо, «куточки» або «осередки», де діти займаються окремою діяльністю. Це є величезна проблема, яка, зокрема, пов’язана з новими мікрорайонами, районами житлової забудови, де, на превеликий жаль, зовсім недобросовісною є співпраця між забудовниками і органами місцевого самоврядування. Відбувається наступне: спочатку будується житло, а потім – соціальна інфраструктура. Зараз ми стали перед таким викликом, особливо у великих містах України, де ми маємо класи до 35 і навіть 40 дітей і це, на жаль, стає нормою. Розділити їх на два класи не можна, бо в принципі до 30 дітей – це є той норматив, який визначений законом. Для вивчення іноземних мов, української мови такі класи поділяються на групи, щоб дати їм більше можливості розмовляти і розвивати комунікативні навички. А от яким чином організувати активну діяльність дітей, якщо в класі на дуже обмеженій площі знаходиться понад 30-35 дітей, залишається питанням. Тому зараз ми націлюємо органи місцевого самоврядування і ставимо як пріоритет на наступні роки розбудову соціальної інфраструктури там, де є діти у районах інтенсивної забудови.
Чи готові вчителі до реформи, до реальних змін?
Якщо ми говоримо про усіх учителів, які набиратимуть перший клас, то ще ні. Але зараз вони і ми разом із ними над цим працюємо. Наразі триває дистанційне навчання педагогів, яке розпочалося ще у лютому і буде продовжуватися до червня. Однак сам курс буде доступний завжди й надалі, щоб усі бажаючі могли його переглянути. На нього вже зареєструвалися понад 100 тисяч осіб! Тобто зареєструвалися й інші вчителі, яким цікаво пройти цей курс. Зареєструвалися і батьки, є і журналісти, які проходять це навчання. Адже цей курс піднімає питання педагогіки співробітництва. Наприклад, нещодавно відкрився модуль «Вікова нейропсихологія». Зараз надзвичайно важливо, щоб кожен учитель майбутнього першого класу пройшов цей курс до кінця.
Як відбувається «оцінка» отриманих вчителями знань?
Вчителі не тільки дивляться/слухають матеріал, але ще й зобов’язані потім відповісти на певні запитання і довести, що вони засвоїли цей модуль. Крім того, дистанційний курс включає в себе три очні сесії. Одна вже відбулася, другий тур проходить зараз, третій тур буде влітку. На цих очних сесіях учителі мають на практиці навчитися і спробувати ті методики, про які вони почули на дистанційному курсі. Ми підготували для цього спеціальних тренерів, які по всій Україні проводять тренінги. Тому я можу сказати, що до нового навчального року, до 1 вересня, кожен учитель, який набиратиме перший клас, пройде відповідне підвищення кваліфікації. Але є друга сторона питання: чи готові вчителі до цих змін ментально? Тому що ви можете вивчити методики, але якщо все всередині вас налаштоване виключно на авторитарну педагогіку, а не на педагогіку співробітництва, зокрема на педагогіку співробітництва з батьками, з дитиною, коли дитина сприймається, як особистість, яку повинні відшукати (бо це місія початкової школи), відшукати її можливості, її темп, її найкращий спосіб розуміння матеріалу. У зв’язку з цим ми і вирішили приділити таку велику увагу саме підвищенню кваліфікації вчителів.
Коли мова заходить про цю реформу, багато говориться про такі собі м’які навички. Поясніть, про що саме йдеться?
Знаєте, ця реформа стосується зміни взагалі способу мислення суспільства. Наприклад, якщо раніше школа у нас була місцем, де дитина повинна була отримати якнайбільшу порцію знань - і це було головне, то зараз, у 21 столітті, коли так бурхливо розвиваються інформаційні технології, просто великий обсяг знань – цього замало, бо знання увесь час примножуються, і їх можна знайти не лише у школі чи бібліотеці, а й просто вийшовши в інтернет з татового телефону. Проблема полягає в тому, що ви повинні мати серйозну базову знаннєву основу, з якою можна далі працювати над формуванням уміння застосовувати ці знання в житті для вирішення практичних задач. Сьогодні школа повинна зробити людину успішною. За міжнародними дослідженнями, для успішної кар’єри, наприклад, мають значення лише 15% - тверді навички – це те, що називається знання і вузькопрофесійні вміння, а 85% - це м’які навички: вміння навчатися протягом життя, критичне мислення тощо. Те, з чим ці діти вийдуть із школи і навіть із університету, буде недостатнім. Вони змушені будуть увесь час учитися, якщо хочуть рухатися вперед і розвиватися. Змінюються технології, змінюються вимоги ринку праці, змінюються обставини. У цьому сенсі школа мусить надати необхідні компетентності - не тільки знання, а ще й уміння їх застосовувати, виробляти своє ставлення до тієї чи іншої ситуації. Ти потрапляєш у різні обставини, які важко передбачити, ти повинен швидко ухвалити рішення. Як виробити критичне мислення, не довіряти всьому, що ти просто почув, а зважити всі сумніви і поставити запитання до цього. На жаль, цьому дуже мало вчили в українській школі. Хоча треба сказати, що уже сьогодні є ціла низка шкіл в Україні, де дітей навчають так. Наше завдання, як Міністерства освіти і науки, так і моє особисто як міністра, - зробити так, щоб хороша, якісна освіта була доступна всім дітям України.
І тому наш формат – початкова школа однакова для всіх – не гірша для всіх, а краща для всіх. Я дуже сподіваюся, що 10-15% прогресивних учителів будуть також направляти цей рух уперед, а інші будуть слідувати цьому розвитку. У нас є цікава тенденція. У деяких із тих 100 пілотних шкіл розповідають: є класи, де навчаються за новими діяльнісними методиками, і є класи, де навчаються звичайно, за старою програмою. Бо на початку минулого року ми попереджали батьків, що їхня дитина іде у пілотний клас, і батьки мали дати на це згоду. Так от, ми бачимо, що тепер у тих звичайних класах учителі починають запозичувати методики НУШ від своїх колег. Батьки бачать, що все по-іншому, все динамічно і цікаво. Учителі починають учитися один від одного.
НУШ передбачає чималу сучасну матеріальну і технічну базу. І все це першокласники вже мусять мати на 1 вересня цього року. Як буде вирішуватися це питання? Особливо, якщо говорити про сільські школи, адже у місті багато шкіл уже мають доволі непогане забезпечення.
Реформа освіти має три основні складові: ми мусимо змінити зміст того, чому навчають, - і от для цього й запроваджується новий стандарт початкової освіти. Ми мусимо підготувати учителів. І ми мусимо створити нове освітнє середовище, в якому ці вчителі зможуть працювати, а діти – навчатися. Для того, щоб навчати активно-пошуковими, діяльносними методами навчання, зокрема у початковій школі, потрібні матеріали, з якими зможе працювати вчитель, потрібно вміти конструювати навчальне середовище. Скажімо, парти у класі не можуть стояти лише у рядах. А у нас у деяких сільських школах є ситуація, що ці парти ще й прикручені до підлоги. Тобто зараз нам треба змінити освітнє середовище, і це потребує чималих інвестицій.
Зараз ми інвестуємо в НУШ понад 1,3 млрд грн. Це цільова субвенція уряду, яка іде саме на нову українську школу у частині початкової освіти.
Як ці кошти розподілятимуться?
Майже 1 млрд – забезпечення учнів початкових класів навчальними засобами та меблями. В першу чергу це піде на перші класи.
Ця субвенція потребує хоча б невеличкого співфінансування від органів місцевого самоврядування. У містах обласного значення це співвідношення повинно бути на рівні 70% на 30% (де 70% - державний бюджет, а 30% - місцевий бюджет); у районах та ОТГ – 90% на 10%; для шкіл у гірській місцевості, на лінії зіткнення – там ми просимо місцеві органи докласти всього 5%. Це насправді безпрецедентні інвестиції у початкову школу, яких давно уже не було.
Також близько 164 млн грн передбачено на придбання техніки для початкової школи. Нам дуже важливо, щоб у кожному класі НУШ був такий собі прінт-центр, де вчитель зможе видруковувати матеріали, взяті з інтернету. Зараз створюються активні вчительські спільноти, де педагоги обмінюються матеріалами. МОН активно працює над розвитком електронних засобів навчання і, зокрема, частина з них уже будуть доступними для вчителів початкової школи. Далі - понад 272 млн грн виділено на підручники для першого класу. Понад 48 млн грн - навчально-методична література для початкових класів. Хочу наголосити, що це не всі інвестиції в НУШ. Уже пішла субвенція на місця – 200 млн грн на придбання шкільних автобусів на засадах «70% на 30%». 441 млн грн - на природничо-математичні кабінети, майже 47 млн - на кабінети української мови у школах національних меншин. У нас є проблема у цих школах із рівнем вивчення української мови. 509 млн грн – субвенція на інклюзивну освіту, бо це ще один наш пріоритет. Дітей із особливими потребами, які можуть навчатися поряд із звичайними однолітками, не ізольовувати від суспільства, а навпаки – інтегрувати. І це піде на користь їм і на користь здоровим дітям, які мають розуміти когось, хто має інші потреби, які починають розуміти цінність гідності кожної людини.
Тобто ви запевняєте, що з 1 вересня в усіх без винятку початкових класах України буде це матеріальне забезпечення?
Повинно бути так, якщо органи місцевого самоврядування виконають свою роботу.
А якщо органи місцевого самоврядування не виконають свою частину фінансування?
Для того, щоб використати державну субвенцію, вони мусять виділити свій відсоток. Це перше. Друге – коли Міносвіти дає загальні технічні вимоги до необхідних закупівель на місця. У цих вимогах не сказано, у якої фірми і що повинні купувати, бо це все буде на відкритих тендерах. Але там сказано, що це повинні бути ортопедичні меблі, у яких регулюється висота, бо діти у початковій школі дуже швидко ростуть і їм треба адаптувати парти до їхнього зросту. Є рекомендації щодо кольору парти і т.д. Тобто ми даємо загальні правила для того, щоб ця парта сприяла здоровій поставі дитини, щоб цією партою можна було рухати і конструювати нею освітній простір. Такі рекомендації стосуються не тільки парт, а і техніки, яка закуповується, й інших матеріалів. Важливо, щоб органи місцевого самоврядування дотримувалися цих рекомендацій. А ще дуже важливо, щоб вони не йшли на жодні змови, тому що від цього може дуже постраждати ціна. І те, що можна було б купити на два класи, купується для одного.
Чи буде контролюватися (і ким) використання коштів на місцях?
Так, нам дуже важко проконтролювати все це в масштабах всієї країни. Що ми можемо зробити? Зараз ми створюємо Державну службу якості освіти (ДСЯО). У тих країнах, де триває децентралізація, завжди є загроза, що в залежності від ставлення органів місцевого самоврядування може бути різна якість освіти, різне забезпечення освітніх закладів. Тому повинен бути більш централізований нагляд за тим, що відбувається в цих школах. Власне ДСЯО, який буде фінансуватися з центру і буде абсолютно незалежним від органів місцевого самоврядування, буде мати свої регіональні підрозділи. І саме вони мають право займатися наглядом за роботою учителя і будуть мати відповідні критерії оцінки діяльності школи і того, що в цій школі мали б надати органи місцевого самоврядування. Таким чином ми будемо мати зворотню інформацію. Але, знову ж таки, в режимі постійного часу ми не можемо проконтролювати всі місцеві громади. Ми мусимо вчитися довіряти один одному, хоча це дуже складно.
На сьогодні ці кошти уже виділені?
Кошти на фінансування школи – понад 3 млрд грн - уже виділені, вони уже пішли на місця. Але ми маємо зворотню реакцію – у деяких областях не можуть зібратися обласні ради, щоб перерозподілити ці гроші. У них немає політичного консенсунсу, вони не можуть зібратися на сесію, тому що вони між собою не можуть дійти згоди. Готові гроші, які є на рахунках, не можуть розподілити для того, щоб можна було відкривати паспорти програм, оголошувати тендери, тому що не можуть елементарно для цього зібратися. Це якраз і демонструє: або ми кожен робимо свою справу заради того, щоб досягнути результату, або затягуємо процес тільки через політичні чвари. Директори шкіл також повинні контролювати, що їм привозять, і говорити про це голосно. Тому що директор школи – це лідер реформи на місцях.
А якщо директору школи не дають можливості «говорити голосно»?
Так, на жаль, є і такі випадки. Але ж ми всі боролися за свободу слова і казали, що ми мусимо навчитися чути один одного. В першу чергу треба шукати виходи з будь-яких ситуацій, а не просто придушувати свій інтерес, не чуючи інтересів іншого. Директору школи важливо, щоб те, що він отримує, було справді сучасне і з цим можна було працювати. Я вже не кажу про самого вчителя. Тобто в цьому ланцюжку, починаючи від вчителя, який є найважливішим (тому що, навіть якщо є обладнання, а вчитель зайде і не знає, що з ним робити, нічого з того не буде), до директора школи, органів місцевого самоврядування, до ОДА, яка зараз отримала гроші із державного бюджету і які потім безпосередньо підуть на місця - в район і ОТГ, кожен має здійснювати свій моніторинг закупівель і поставок. І не мовчати про конкретні порушення.
Законом передбачене поступове зростання зарплати вчителів.
Чи будуть разом із підвищенням зарплати посилені вимоги до прийому на роботу вчителів? Ми дуже зацікавлені в тому, щоб вчителі були краще підготовлені. Тільки питання, як це зробити. На жаль, до європейського рівня заробітної плати вчителів нам ще далеко. Хоча ми постійно, порівняно з попередніми роками, підвищуємо її. Скажімо, минулого року ми просунули вчителів (і дошкільників, і позашкільників) угору на два тарифні розряди в єдиній тарифній сітці –орієнтовно зарплата у них зросла на 50%. Цього року ми дали субвенцію з держбюджету на збільшення заробітної плати на 25%.
Питання - в суті підготовки вчителів. Ми зараз працюємо над реформуванням педагогічної освіти у педагогічних університетах. Тому що наші випускники приходять абсолютно не готові працювати в реальній школі. Мені подобається, що студентам педуніверситетів близька реформа школи по духу. Вони молоді люди, вже живуть у цю епоху і розуміють цю потребу, можливо, навіть краще, ніж досвідчені вчителі, які багато років працюють у школі. Студенти відкриті до реформи. Нам ще треба відкрити до реформи викладачів педагогічних університетів. Наприклад, Британська рада в Україні проводила у наших університетах дослідження: скільки вони вивчають теорії, а скільки методики, коли готують майбутніх учителів англійської мови. Виявилося, що на бакалаврських програмах тільки 3% методики, а на магістерських – 5%. Очевидно, що так бути не може. Ми це змінюємо. Багато університетів уже це роблять, але нам важливо, щоб це зробили у масштабах усієї країни.
А як щодо проведення конкурсів при прийомі вчителів на роботу – таке можливо у майбутньому?
Зараз учителів на роботу беруть директори. Це нелегкий процес. Тому нам важливо покращити ситуацію з атестацією – коли вчитель повинен довести свій професійний рівень. Для цього потрібно поставити нові вимоги щодо атестації вчителя: що він має вміти? Ми, зокрема, будемо розпочинати проект із нашими фінськими колегами, які є найкращими у підготовці вчителів. Спільно будемо розробляти педагогічний профіль учителя, підходи до атестації/сертифікації, розроблятимемо нові підходи до навчального процесу у педагогічних ВНЗ. Це справді виклик. У нас є ще одна спірна ситуація. Наш трудовий кодекс передбачає, що коли вчитель влаштовується на постійне місце роботи, його практично неможливо звільнити. Для того, щоб його звільнити, він має зробити щось абсолютно екстраординарне і страшне. Якщо є професійна непридатність, учителя дуже важко звільнити. Максимум, що можна зробити, - це зменшити йому кваліфікаційну категорію. У більшості ж країн світу вчителі працюють на контрактах. Короткий, якщо це молодий вчитель і треба подивитися, як він працює, або якщо це вчитель пенсійного віку. І довгий – коли вчитель може отримати контракт на 10 років, тому що він уже довів свою професійну майстерність. На жаль, учительські профспілки категорично проти переведення вчителів на контракт, навіть вчителів пенсійного віку.
Чи можна це змінити на державному рівні?
На державному рівні це може бути визначено тільки трудовим кодексом. Трудовий кодекс має бути жорстко узгоджений із профспілками. У нас чомусь до сьогодні залишився пострадянський спосіб мислення: все повинно бути однаковим для всіх. Можливості повинні бути однакові для всіх… Рівний доступ до можливостей у демократичній країні для всіх громадян має бути однаковим. Але далі людина, в залежності від того, стільки вона цьому приділяє зусиль, на конкурсних засадах, за рівнем своєї праці, якістю роботи, має довести, чи вона має право на вищу зарплату, на якесь окреме преміювання. А у нас усе ще дуже часто зберігається підхід: якщо премія, то обов’язково однакова для всіх. Попри те, що один учитель готується до уроків, працює, а інший учитель – пасивний, але хоче отримати таку ж саму премію. Нам час відходити від цього. Давайте ми, по-перше, зробимо рівні можливості для всіх, тому що їх у країні сьогодні немає, а друге – почнемо винагороджувати за зусиллями людей за те, як вони здатні працювати, за показниками якості їхньої роботи. І тоді відновиться справедливість, буде більша мотивація. Ми повинні дати підтримку вчителю і стимулювати найкращих.
Чим відрізняється сертифікація від атестації вчителя?
Одне замінить інше чи вони існуватимуть паралельно? Спочатку атестація і сертифікація будуть існувати паралельно. Тому що атестація – це той процес, який зараз в обов’язковому порядку щоп’ять років проходить кожен учитель. Ми його не зупиняємо, а зараз, відповідно до вимог НУШ, працюємо над змінами правил цієї атестації, змінами вимог до вчителя. Поки що атестація буде. Сертифікація, яка має, орієнтовно, розпочатися у 2019/2020 роках, - це ЗНО учителя з елементами моніторингу його роботи на місці. Спочатку сертифікація буде добровільною. І якщо вчитель проходить цю сертифікацію, то він отримує двадцятивідсоткову надбавку – раз, а, по-друге, на нього лягає зобов’язання ділитися своїм професійним досвідом з іншими вчителями. Таким чином ми хочемо виявити найкращих учителів, які повинні бути носіями практик НУШ. Сертифікація буде включати ЗНО (як тест у вигляді зовнішнього оцінювання, який матиме декілька компонентів: по предмету, який викладає вчитель, компонент по методиках викладання і компонент по віковій психології дітей – як працювати з дітьми, як давати раду з різними проявами поведінки дітей). Це ЗНО буде проводити Український центр оцінювання якості освіти. Після того ДСЯО і його регіональні підрозділи будуть здійснювати моніторинг роботи вчителя за певними критеріями на місці, у школі, у класі. На основі цього будується висновок про те, чи пройшов сертифікацію цей учитель, чи ні. Ця сертифікація буде автоматично зараховуватися як атестація. По-друге, коли добре відпілотуємо сертифікацію, тоді замінимо нею всю атестацію. Це не буде ні наступного року, ні через рік. Це буде так, як колись запроваджувалося ЗНО для дітей: упродовж кількох років воно було добровільним, відпрацьовувався, дуже добре налагоджувався механізм - і лише після того ми запровадили його на національному рівні.
Закон про освіту визнає так звану «сімейну» (дистанційну, хоумскулер) форму навчання. Багато дітей в Україні вже навчаються у такий спосіб. Чим відрізняється таке навчання від екстернату?
Як воно буде контролюватися/перевірятися? Сімейна освіта, без сумніву, має право на життя. Бувають батьки, які готові надати хорошу освіту дитині вдома. Наприклад, мама не працює, залишається вдома з дитиною, але сама має високий рівень освіти і готова працювати з дітьми. Є навіть спільноти батьків, які між собою співпрацюють. Адже дуже важливо, щоб маючи домашнє навчання, дитина не випадала із соціуму, навчилася будувати стосунки з іншими дітьми. Але дуже часто на сімейну освіту переходять через те, що батьків не задовольняє рівень навчання у теперішній школі. Моя мрія полягає в тому, щоб батькам не треба було б організовувати сімейну освіту. Щоб вони не були змушені робити це від безвиході й забирати дитину із звичайної традиційної школи, щоб вони бачили, що школа настільки суголосна потребам дитини, що вони не будуть боятися віддавати туди свою дитину, що ця школа є безпечна, що школа не зашкодить ні фізичному, ні моральному, ні психічному здоров’ю дитини. Адже є перенавантаження, є нудьга і знеохочення школяра до навчання. Коли дитина на другий день встає і каже: «Я більше не піду в цю школу!», батьки постають перед величезним вибором: або примусити дитину, відправити в школу і не відомо, чим це закінчиться (чи дитина адаптується, чи ні), або залишити вдома. Так, сімейна освіта відрізняється від екстернату, тому що під час екстернату (або під час індивідуального навчання) дитина отримує періодичні консультації вчителів. Якщо дитина знаходиться на домашньому навчанні, то ми вимагаємо від неї (і це буде прописано у проекті закону «Про загальну середню освіту») щороку проходити співбесіду, т.з. підсумкове оцінювання у школі, яку вони собі оберуть. Ми не можемо допустити, щоб дитина шкільного віку випадала і відставала від своїх однолітків тільки тому, що вона на домашньому навчанні. І самим батькам необхідно звірити рівень дитини із загальними вимогами.
Чи можуть батьки настільки мотивувати дитину, що у 6-7 років вона хотітиме вчитися, а не, скажімо, гуляти у дворі чи грати на комп’ютері?
Усе залежить від специфіки дитини. Діти дуже різні, і часто домашнє навчання пов’язане або з певним світоглядом родини (батьки хочуть захистити дитину від аморального впливу чи ін.), або дитина дуже обдарована і талановита - і батьки вважають, що звичайна школа не може їй дати те, що можуть дати дистанційні курси навчання. Нещодавно я зустрічалася з батьком хлопчика, який зараз знаходиться на екстернаті і навчається вдома. Ця дитина за віком орієнтовно у 6 класі, а розв’язує завдання з хімії, фізики уже для 8-9 класу. Також є випадки, коли діти закриті, їм дуже важко вчитися і спілкуватися з однолітками, їм треба повільніше входити в соціум, з ними мусять працювати психологи… Тобто це абсолютно індивідуальні випадки.
Тобто батьки повинні розуміти, що домашнє навчання - не просто якась забаганка, а це має бути мотивовано?
Звичайно! Точно є причини, чому дитина не хоче іти в школу. Як правило, це може бути пов’язано з булінгом - цькуванням дитини або через однокласників, або через учителя. Це може бути пов’язано зі страхом, що дитина щось не зрозуміла раніше, особливо це характерно для математики, природничих предметів. Дитина пропустила одну чи дві теми, не засвоїла, не зрозуміла, це нерозуміння перетворюється у глибоке нерозуміння і відчуття у дитини абсолютної неспроможності, або несприйняття учителя, не сприйняття предмету, що завершується несприйняттям школи. Завжди є причини. І тут я хочу закликати батьків: найгірше, що можна зробити у стосунках зі своєю дитиною, - це втратити з нею контакт. За жодних обставин не обривайте свій контакт із дитиною! Якщо ви бачите, що дитина не хоче іти в школу, треба розібратися, чому саме. Чи це просто лінь, чи є конкретна причина. Щоб розібратися у причині, можна по-дружньому поговорити з учителем. Учителі мають бути консультантами для батьків, а не тільки тими, хто говорить, що доброго у дитини, що поганого. Є загальна проблема для цього покоління: це сучасні діти і вчителі, які звикли працювати з дітьми понад 25-35 років тому, коли було зовсім інше покоління. Зараз дітям, які користуються всілякими гаджетами, грають у комп’ютерні ігри з тривимірним простором, де все динамічно, не цікаво, коли вони приходять у школу і потрапляють в поле авторитарної педагогіки - дошки, крейди і більше нічого, де з ними немає ніякої діяльності, головне – спокійно сидіти. Це є великий виклик для сучасних дітей. І тому загальне несприйняття школи може бути пов’язано з тим, що такі методики викладання просто не співпадають з природою цього покоління.
На якій стадії зараз вирішення «мовного питання» у новому законі? Чи справді Міносвіти погоджується з рекомендаціями Венеціанської комісії?
Ми дуже відкриті до вирішення цього питання. У нас є одна засаднича позиція: в усіх школах України (і в школах національних меншин) випускники, завершивши повну загальну середню освіту в українській школі, повинні вільно володіти державною мовою. У зв’язку з цим, ми розробили пропозицію, яка відповідає висновку Венеціанської комісії: яким чином ми можемо запропонувати форму навчання у школах із мовами національних меншин, щоб діти могли добре знати рідну мову і при цьому дуже добре знати і володіти державною мовою. Ми розробили дорожню карту запровадження закону «Про освіту», зокрема статті сім. Погоджуємо і обговорюємо цю дорожню карту і редакцію такої мовної статті у законі «Про загальну середню освіту» з усіма національними меншинами і країнами-партнерами. У нас є діалог із Болгарією, Польщею, Румунією, Молдовою. Він нелегкий, тому що ми мусимо відстоювати свою позицію, пояснювати нашу запропоновану модель. Суть моделі, яку ми пропонуємо, виглядає так: 60% на 40%. Така модель діє і у школах нацменшин Латвії та Естонії. Вона передбачає, що в залежності від підготовки з української мови (адже мови румунської і угорської нацменшин не належать до групи слов’янських мов і їм важче вивчити українську), покроково запроваджуються предмети українською мовою. У першу чергу - історія, географія, право України. А далі, в процесі, ми маємо вийти до останнього класу повної загальної середньої освіти, де співвідношення навчального часу, який буде здійснюватися державною мовою, буде 60%, а мовою нацменшин – 40%. Це наша модель, яку ми пропонуємо Угорщині та іншим нацменшинам, мови яких є мовами ЄС.
Чи дійшли ви згоди із сусідами-критиками?
Виникла така ситуація, що у нас немає діалогу тільки з однією країною – з Угорщиною. Тому що ця країна страшенно заполітизувала це питання. Більше того, лідери угорської громади, які є в контакті безпосередньо з Угорщиною, заблокували, в більшості, консультації про обговорення дорожньої карти і закону «Про загальну середню освіту». Це надзвичайно тривожно. Ми, з нашого боку, робимо різні спроби, намагаємося вийти на діалог. Спочатку представники Угорщини казали, що не вважають доцільними консультації, поки не буде висновків Венеціанської комісії. Ми отримали висновки, імплементуємо ці рекомендації, але Угорщину вони не влаштовують. Тепер вони вважають недоцільними консультації, поки не буде рішення Конституційного суду України про доцільність мовної статті закону «Про освіту». Подання до суду зробили 48 народних депутатів, більшість із них з «Опозиційного блоку», і це подання у суді може розглядатися рік-два, адже це довготривалий процес. Але ми не можемо нічого не робити у цей час! Тому я вважаю, що це штучна блокада консультацій. Зараз у нас уже впроваджується план покращення викладання з української мови у школах нацменшин, зокрема, як я вже говорила, забезпечення обладнанням кабінетів української мови, підвищення кваліфікації учителів. Ми також пропонуємо уже в старших класах (з 9 класу, - УНІАН), де є певний рівень знання української, такі предмети, як історія, географія, право України державною мовою. Ми це робимо, в першу чергу, в інтересах дітей. Вони - українські громадяни. Не може бути так: якщо людина живе, скажімо, у Берегово, то вона не може самостійно заповнити декларацію, прочитати будь-яку інструкцію чи, наприклад, поїхати з дитиною до вузькопрофільного лікаря до Києва і не мати змоги пояснити всі прояви недуги дитини, тому що лікар угорської мови не знає. Тому ці люди лімітовані: вони або мають жити у своєму регіоні, де всі володіють угорською мовою, або мусять їхати на заробітки в Угорщину. Наше завдання в українській школі - дати всім дітям рівні можливості знання державної мови. Адже державна мова (і це визнають усі міжнародні конвенції, і Венеціанська комісія, зокрема) – є одним із основних чинників соціальної злагоди і взаєморозуміння. Це важливо і для наших громадян, для наших дітей, і важливо для нашої державності, для єдності нашої країни.
Чи підтримують Україну в її позиції щодо мовного питання в освіті у ЄС загалом?
По-перше, рішення Венеційської комісії свідчить про те, що в ЄС нас розуміють (підтримують). По-друге, ця модель – 60/40 – це модель, яка працює у країнах Європейського союзу. Є лише агресивна позиція Угорщини, де вони поставили в залежність питання нашої обороноздатності під час військової агресії Росії з освітнім питанням 62-х шкіл з угорською мовою навчання, які є сьогодні в Україні, які ніхто не закриває і в яких, навпаки, ми хочемо розширити можливості дітей. Ніхто ж не згортає вивчення угорської мови і навчання частини предметів угорською мовою! Але Угорщина політизує це питання. І в чиїх інтересах вони це роблять (своїх, політичних, чи в інтересах інших країн) – поки що залишається під питанням. Я вважаю, що у нас є всі можливості досягти певного рішення, яке буде на добро дітям і яке забезпечить нормальне функціонування української державної мови в Україні.