22 роки викладацького стажу обірвала війна – інтерв’ю з вчителькою з Маріуполя

У межах проєкту «100 ноутбуків для вчителів Маріуполя» команда МОН продовжує розповідати історії освітян, які вимушено покинули місто.

Вчителька біології з маріупольської спеціалізованої школи №40 Оксана Шевченко розповіла про довгий шлях до улюбленої професії, 22 роки викладацького стажу в одному колективі, дружню родину та учнів. Все це освітянка мала до 24 лютого 2022 року, проте в умовах повномасштабної війни вона вимушено переїхала в невеличке село Вістова на Івано-Франківщині та з жахом пригадує події тримісячної давнини. 

• У чому полягала спеціалізація вашої школи?

Колись школа №40 була з поглибленим вивченням математики, фізики та з ранньою профорієнтацією. Наші випускники переважно вступали до Приазовського державного технічного університету. Обирали пов’язані з металургією спеціальності, а після закінчення йшли працювати на комбінат «Азовсталь». Ми їздили на екскурсії в ПДТУ та на комбінат, старшокласники проходили там виробничу практику та свідомо обирали майбутню професію. Азовсталь підтримував школу технічно та матеріально. Декілька останніх років школа спеціалізувалася на математиці, біології, хімії та гуманітарному напрямі. Кабінет біології, у якому я викладала, був добре оснащений: мультимедійне обладнання, новий вчительський ноутбук із інтернетом, диск з анатомічними 3D-моделями, мікроскопи на кожну парту. Наша школа була відома в місті, нещодавно відзначила 85-річний ювілей, пережила Другу світову. 

• Чи вціліла вона зараз?

Будівля школи вигоріла вщент після російських обстрілів наприкінці березня, але на фасаді й досі висить подарунок наших випускників – кольорові банери, абсолютно цілі, привітання з 85-ю річницею та наш герб. Боляче дивитися на це. 

• Зможете пригадати ранок 24 лютого?

Наш будинок розташований неподалік Таганрозької траси. Від 2014 року ми чули як обстрілюють Гнутово, Талаківку, Широкіно та вже звикли до цих вибухів. 24 лютого я навіть збиралася на роботу. Я полюбляю приходити в школу рано, завчасно готуватися до уроків, залучати дітей. Але в той ранок подзвонив директор школи, він сказав, що четвер-п’ятницю ми працюємо дистанційно, а в понеділок плануємо повернутися. Ми нікуди не виїжджали та сподівалися, що це швидко закінчиться. Потім почалися потужні обстріли вдень і вночі, на вулицю неможливо були вийти. Ми ховалися в підвалі свого будинку.

• Коли Ви зрозуміли, що потрібно евакуюватися з Маріуполя?

Ранок 10 березня, коли будинок поруч із нами вщент зруйнували. У нас знесло шифер і повибивало шибки. Тоді ми зрозуміли, що наступний снаряд може прилетіти до нас. Так і сталося – наш будинок згорів 25 березня. Коли ми вийшли на вулицю після обстрілу, вона була засипана уламками, до того ж автомобільний міст біля Азовсталі вже був зруйнований, тому ми кинули машину та пішки йшли на Правий берег. Поступово в місті зник зв’язок. Але нам пощастило, на одному з телефонів була програма для прийому радіо, тож ми не були в повному інформаційному вакуумі, знали про «зелені коридори». Шлях із Маріуполя до Запоріжжя, який до війни займав декілька годин, був дуже довгим. Ми виїхали приватним транспортом 15 березня на Мєлєкіно, там провели три доби, 19 березня доїхали до Бердянська та вже там потрапили на евакуаційний автобус до Запоріжжя. Нашу колону, у якій крім автобусів було багато приватних автівок, часто зупиняли, ми чекали по 2-3 години. Коли вночі доїхали до Василівки, пункту перетину між окупованою частиною та українською, нас не пустили далі, бо попереду було заміновано. Ми провели ніч у полі під обстрілами, гради літали через нас і було дуже страшно. Зранку приїхали українські військові, розмінували дорогу, а ми рушили далі.

• Чи відчували Ви підтримку під час подолання цього надскладного шляху?

Так, ця біда дуже згуртувала нас. До Запоріжжя ми приїхали втомлені, нас зустріли волонтери, нагодували та розмістили. За три доби знайшлася машина, водій був готовий відвезти нас на Івано-Франківщину, він їхав до  родини, а нас взяв майже безкоштовно, ми віддали гроші тільки за бензин. І тут теж нам пощастило, бо жінка, яка працює в Польщі, пустила нас жити в свій дім лише за оплату комунальних послуг. Ми дуже вдячні місцевим села Вістова. Коли ми приїхали, мешканці нам принесли їжі: картоплю, буряк, крупи, молочні продукти. Ми вже майже 3 місяці на Івано-Франківщині, але вони й досі нами опікуються. Навесні ми посадили город, вирощуємо картоплю, помідори, огірки, нещодавно зібрали перший урожай. 

• Чи знайшли роботу за фахом?

На жаль, ні. Я живу в селі, тут одна школа, вакансії вчительки біології немає. Була в Калуші, завітала до декількох шкіл. Навіть у Івано-Франківськ їздила, але марно. У Центр зайнятості теж ходила, але й там мені не змогли допомогти. Для викладачів біології та хімії немає вакансій, хоча є потреба в учителях математики та фізики. 

• Чи допомагає Вам новий ноутбук?

Так, до війни я ще займалася репетиторством. Готувала дітей до ЗНО та вступу до медичних вишів. Мій ноутбук, як і багато інших речей, залишився у зруйнованому будинку в Маріуполі. Тому я дуже вдячна всій команді, яка працює над програмою «100 ноутбуків для вчителів Маріуполя».

Зараз у мене вже є одна учениця. Якщо мене знайдуть інші учні, яким я допомагала з біологією та хімією, то зможу забезпечити себе за рахунок репетиторства, поки не знайду постійну роботу в школі.

• Ви постійно кажете «нам пощастило». Ви – оптимістка?

Так, я виходжу з оптимістичного сценарію. Я вірю, що все закінчиться нашою перемогою, а Маріуполь, який за останні 5-6 років перетворився на сучасне європейське місто, звільнять. Також я сподіваюся, що держава допоможе відновити наш зруйнований будинок і я зможу багато років вчителювати у своєму рідному колективі.

Довідково

Програма «100 ноутбуків для вчителів Маріуполя» – спільний проєкт волонтерської ініціативи «Допомога вчителям Маріуполя», створений за підтримки МОН, Microsoft, Acer і групи компаній «Розумники», що передбачає безоплатне надання сучасного обладнання вчителям, які виїхали з Маріуполя на підконтрольну Україні територію.

Нагадаємо, директорка зруйнованої Маріупольської гімназії зі структурним підрозділом початкової школи №1 розповіла в інтерв’ю про рідний заклад освіти, який знищили російські загарбники.